До березня 2014 року більша частина мого життя пройшла в Криму. У Сімферополі я закінчила школу й університет, туди ж повернулася викладати, займатися наукою, вести кілька цікавих регіональних проектів. Мені подобалося працювати і жити в Криму, і коли київські знайомі питали, чому я не переїжджаю до столиці, я гордо відповідала, що в Криму можна жити і працювати набагато цікавіше, ніж у Києві.
Крим поступово відкривався великому світу, а тутешні комуністи і російські націоналісти були старими, нудними й останні 20 років зазвичай поринали у спогади про золотий час молодості і займалися поділом дедалі мізерніших подачок із Москви.
Перемога Майдану та анексія змінили все. Я добре пам'ятаю дні з 23 до 26 лютого 2014 року. Це були три дні справжньої свободи. Тоді мені здавалося, що нова Україна перемогла всюди, зокрема і в Криму. Я знала, чим буду займатися найближчі років десять, ми з друзями захлинаючись планували можливості цього нового для всіх нас Криму.
Найбезглуздіше, що можна зробити зі своїм життям, — це перестати жити і зависнути в очікуванні
Наступні чотири дні всі надії рухнули. Весь цей радянсько-російський карнавал із рядженими козачками і військовими на вулицях показав, як минуле зжирає ще не народжене майбутнє. В голову лізли паралелі з Абхазією і Південною Осетією, які майже за таких самих умов перетворилися на закриті зони замороженого конфлікту. А 1 березня мені подзвонив київський друг, колишній працівник спецслужб, і сказав, що за кілька днів до мене на роботу збираються прийти його кримські колеги, але вже з нашивками ФСБ. Їх цікавитиме моя проукраїнська позиція і мої студенти, правозахисники й учасники київського та кримського Євромайданів.
Тому 5 березня 2014 року я сіла в поїзд Сімферополь—Київ з усіма документами, грошима і кількома ідеями, як жити далі поза Кримом. Мені пощастило більше, ніж багатьом іншим переселенцям війни й анексії: в Києві було багато родичів і друзів. Перші місяці я не відчувала ні в чому потреби, а головне — була готова змінювати своє життя, не бачачи інших альтернатив.
У ті дні я згадала найяскравішу деталь про життя переселенців після російської військової агресії в Грузії. Після втечі з Південної Осетії люди роками зберігали ключі від будинків, яких на їхній колишній батьківщині вже навіть не існувало.
І тоді я вирішила викинути свій ключ від кримського будинку. Адже найбезглуздіше, що можна зробити зі своїм життям, — це перестати жити і зависнути в очікуванні.
Анексія Криму позбавила мене дому, небагатьох друзів, спілкування із найближчими родичами, можливості відвідувати Крим, роботи з проектами, які тільки почали приносити результати. Позбавила мене парків у Партеніті, де я любила гуляти, фестивалю джазу в Коктебелі й можливості показати своїй доньці місця, які я любила, будучи маленькою дівчинкою.
Але вона ж дала мені унікальний шанс повністю змінити своє життя, велику перевірку на гідність для самої себе і близьких людей. Я змінила професію, і тепер я не вузівський викладач, а журналіст. Мій дім у Києві, в моєму паспорті — київська прописка. Тут народилася моя донька і почалося нове життя моєї сім'ї.
Крим рідко мені сниться. Іноді, заплющуючи очі, я намагаюся пройти вулицями Сімферополя і гублюся на поворотах. Мій особистий Крим для мене закінчився.
Але не закінчився великий український Крим і кримськотатарський Крим. Ніхто з кримських татар, які переїхали на материк, не може, як я, викинути ключі від дому. Тому що Крим — їхній єдиний дім і родина, до якої вони прагнули понад 70 років. Цього не можуть зробити багато інших кримчан, чиє право і можливість жити в Криму взяли під сумнів. Я живу в країні зі зруйнованим у двох місцях контуром кордону. Частина моїх друзів і знайомих сидять у російських в'язницях або їх переслідують.
Тепер мій Крим більший за мої особисті спогади та мої вподобання. Для мене та для моїх друзів-переселенців це ще й частина відповідальності, про яку ми пам'ятаємо. Я часто запитую себе, чи могла я зробити більше, щоб анексії не відбулося. У мене досі немає відповіді на це запитання.
Текст опубліковано в журналі Новое Время за 07 березня 2018 року в межах проекту Мій Крим. Републікація повної версії заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени