Ми любимо лаяти владу за імітацію. Говоримо про те, що боротьба з корупцією важливіша за декомунізацію. Що податкова реформа актуальніша за колір беретів. І робимо висновок про те, що «зроблене» – лише спосіб відволікти нас від «незробленого».
І в цей момент ми стаємо заручниками своєї ж логіки. З кількох причин.
По-перше, тому що немає ніякого протиставлення. Реформи символічного і реформи інституціонального – це не розмова про «або-або». Одне ніяк не суперечить іншому. У нас немає ситуації, коли є якийсь обмежений «реформаторський ресурс», який можна витратити лише на щось одне. У цьому сенсі декомунізація не суперечить податковій реформі. Втім, і не допомагає. Це просто різні процеси – які цілком можуть йти паралельно, – пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
По-друге, ми зазвичай відштовхуємось від того, що за допомогою реформ у «символічній» сфері (нові дати, топоніміка, історичний наратив) влада намагається приховати відсутність прогресу в сфері «інституціональній» (реформа судів, прокуратури, податкової). Але як тільки ми беремо цю точку зору на озброєння – то потрапляємо у пастку.
Якщо вас дратує обсяг «незробленого» – це зовсім не привід звинувачувати «виконане»
Тому що успішність реформ у будь-якій сфері визначається рівнем протидії. Лобісти змін завжди борються з лобістами збереження статус-кво.
Символічна трансформація була неможлива до 2014-го. У цього процесу було цілком конкретне антилобі. Ім'я якому – люди з прорадянськими поглядами і політики, які годувалися завдяки їхній лояльності. Ще п'ять років тому уявити появу в армії вітання «Слава Україні» було просто неможливо. Як і появу в календарі нових дат. А на вулицях – нової топоніміки.
Війна і окупація просто змістили баланс сил. Маргіналізація проросійського порядку денного створила вікно можливостей. Те саме, в яке вдалося протиснутися всьому тому символічному ряду, який став новою нормою. Москва зруйнувала ту систему стримувань, яка десятиліттями зберігала радянську спадщину на прапорах і вулицях. Лобісти статус-кво програли лобістам змін. І тому стилістичне оновлення стало таким стрімким і повсюдним.
І саме з цієї ж причини в Україні буксують реформи інституціонального. Тому що в цій сфері позиції «лобістів статус-кво» нітрохи не ослабли. Касти в митниці, прокуратурі, судах нікуди не поділися. Війна й окупація не послаблять їхню стійкість. І саме тому «лобістам змін» у цій сфері доводиться значно складніше, ніж їхнім колегам, які займалися реформою символіки.
Символічні зміни йдуть не за рахунок інституціональних. Це просто два паралельні процеси. Ефективність реформ у кожному випадку визначається балансом сил. І немає сенсу протиставляти одне іншому. Змін в одній сфері досягають не за рахунок відсутності їх в іншій.
І якщо вас дратує обсяг «незробленого» – це зовсім не привід звинувачувати «виконане». Зрештою, знецінення – це все-таки про емоції, а не про логіку.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени