Масло і свобода

90 років тому українське підприємство з Галичини годувало маслом всю Європу і стало економічним фундаментом для діяльності УПА

Сергій Шаповал

Серед канадських і американських українців післявоєнної хвилі еміграції досі ходить легенда про те, що в одному з англійських банків лежить незатребуваною величезна сума грошей, що колись належала українському кооперативному товариству Маслосоюз. Підприємство працювало в Західній Україні — на території нинішніх Львівської, Тернопільської, Волинської, Рівненської та Івано-Франківської областей в 1920-1930 роках, коли ці землі входили до складу Польщі. Маслосоюз об'єднував понад 500 тис. виробників молока з українських воєводств, випускав сотні тонн вершкового масла щорічно, і займав частку в 60% від загальнопольського експорту цього продукту. Українське масло продавалося в Німеччині, Великій Британії, Франції, Італії, Голландії, Данії, Чехословаччині та навіть у Палестині.

Гроші у цього кооперативного підприємства були: за 14 років свого існування Маслосоюз продав продукції на 140 млн злотих. В районі львівського вокзалу фірма побудувала цілий квартал: офісні будівлі, холодильні склади та гаражі. Останніх Маслосоюз гостро потребував: підприємство одним з перших в тодішній Польщі обзавелося вантажівками.

Але кооператив досяг успіху не тільки у виробництві: він став економічною базою для діяльності Української повстанської армії (УПА).

Лише Друга світова війна і радянська окупація перервали діяльність цього національного виробника світового масштабу. І частина його грошових активів дійсно зникла, породивши легенду про таємний британський банківський рахунок.

І сторія масло-молочного економічного дива по-українськи почалася в 1919 році в Чехословаччині. Там, у таборі для інтернованих військових, зустрілися троє бійців Української галицької армії (УГА), які воювали за незалежність з поляками в 1918–1919 роках, після закінчення Першої світової війни: Андрій Мудрик, Андрій Мідляк і Олекса Лис. Діти селян, що стали солдатами, вони вирішили спробувати свої сили в аграрному бізнесі.

Тодішній ліберальний уряд Чехословаччини на чолі з Томашем Масариком не заперечував проти того, щоб під час вимушеного неробства інтерновані бійці займалися самоосвітою. Влада навіть дозволила українцям вступати в місцеві університети.

Так, колишні солдати УГА взялися за вивчення передового європейського досвіду в агросфері. Чехословаччина для цього відмінно підходила: будучи в недавньому минулому, як і Галичина, частиною зруйнованої Австро-Угорської імперії, ця країна мала розвинене сільське господарство.

Мудрик у своїх мемуарах згадував, як навчався молочній справі в чеському Пльзені, сироварінню в Кромержижі на Мораві, а виробництву бринзи в Ружомбероку — у Словаччині.

У 1923-му троє колишніх солдатів повернулися на батьківщину — на Галичину. Прийшов час застосовувати свої знання на практиці.

Але обстановка для початку нової справи тоді була вкрай невдалою: Перша світова і бої з поляками знищили і без того слабку економіку краю. Новий "господар" Західної України — Польща — дивився на економічну активність українського селянства з несхваленням: політика Варшави полягала в посиленні польської присутності на Галичині та Волині.

Однак троє екс-бійців УГА все ж не опустили руки, взявшись за справу з малого: один з компаньйонів очолив невеликий кооператив на базі кількох сільських пунктів прийому молока в місті Стрию, розташованому в теперішній Львівській області. Він і став прообразом Маслосоюзу.

Один пункт приймав за день сировини стільки, що її вистачило б для виробництва 20 кг масла.

Оцінивши перспективи, співзасновники взяли в кредит $50 на покупку первинного обладнання для виробництва. Щоб залучити нових постачальників, особисто ходили по селах і агітували вступати в кооператив.

МАСЛОСОЮЗ І ПОВСТАНЦІ: Для УПА та її головнокомандувача Романа Шухевича (на фото) кооперативи Маслосоюзу стали фінансовою та матеріальною опорою

Результат не змусив себе довго чекати — кількість пайовиків збільшилася. А деякі пункти прийому молока вже до кінця 1923-го помітно наростили обороти, виробляючи по 200–500 кг масла на день.

На цьому етапі партнери відчували брак кваліфікованих кадрів. І тому відкрили в Стрию школу, де стали готувати технологів для свого об'єднання.

У 1926-му оновлений Маслосоюз, використовуючи сприятливу цінову кон'юнктуру на молочні продукти, почав експортувати свою продукцію за кордон: в Чехословаччину і Австрію він поставив першу партію в 48 т масла.

У наступні роки експорт продовжував рости. Не зупинила його навіть світова економічна криза. У 1927 році Маслосоюз експортував вже 134 т масла, в 1930-му — 812 т.

Наприкінці 1930-х річний прибуток кооперативу перевищувала 15 млн злотих.

Галичину і Волинь у період між двома війнами розколювали міжнаціональні суперечності, і це позначилося на діяльності Маслосоюзу. "Чистого" бізнесу тоді практично не існувало: поляки, українці, євреї ходили в "свої" магазини, купували тільки у своїх одноплемінників і у них же брали в борг.

Якщо поляк починав співпрацювати з українцями, або навпаки, то в рамках громади такого "ренегата" чекала як мінімум обструкція. Відомий польський громадський діяч Яцек Куронь, який виріс у Львові, згадував: його мама-полька настільки цінувала продукцію Маслосоюзу, що ходила купувати її потай від сусідів за кілька вулиць від будинку.

Великої шкоди Маслосоюзу та іншим подібним кооперативам завдали так звані пацифікації: в 1930 році польська армія в рамках політики "умиротворення" проводила "зачистки" українських сіл і знищувала майно національних кооперативів.

Проти них поляки застосовували "гібридні погроми", які по своїй організації нагадують нинішні напади тітушок. Так, починаючи з 1929 року поліція у великих містах організовувала банди цивільних погромників, які били вікна в українських закладах, кидали запальні бомби, знищували товар і обладнання.

Маслосоюз боровся з погромами теж гібридно: компанія страхувала своє майно в польських банках. І коли поліцейські банди руйнували магазини і склади, саме польським банкірам доводилося виплачувати страхові суми.

Всупереч тиску з боку держави і тітушок, Маслосоюз стабільно розвивався і був успішніший за своїх польських і німецьких конкурентів. Секрет був простий: селяни хотіли здавати молоко саме українській компанії, адже вона платила найбільшу ціну за нього.

В умовах постійного падіння ціни на сировину польська молочна спілка Унія скуповувала молоко за 23,7 (1929 рік) — 9,6 (1933 рік) польських грошів за 1 л. Німецький союз молочників — за 22,4–9,5 грошів відповідно. Українці ж давали 27,8–12,2 грошів за літр.

Подібна цінова політика привела до того, що якщо в 1931-му в структуру Маслосоюзу входило 99 об'єднань молочників, то до 1938-го їх стало вже 136. Вони використовували майже 200 пунктів прийому молока.

В районні об'єднання кооперативу входило понад 200 тис. партнерів-виробників.

До 1938-го число членів Маслосоюзу досягло півмільйона господарств — це левова частка від загальних 800 тис. господарств, які діяли тоді на Галичині та Волині. У Маслосоюзі опинилися практично всі етнічні українські виробники молока цього регіону. А оскільки їх було більше польських, Маслосоюз і став найуспішнішим бізнесом у цій сфері. 1936 року торговельний оборот українських молочних об'єднань майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів і становив понад 8 млн злотих.

Асортимент продукції Маслосоюзу складався з чотирьох категорій. Найдорожчою була перша категорія — так звані знамениті масла. Друга називалася дуже добрі масла, третя — добрі і четверта — погані".

Масло, якому було більше трьох днів, вважалося другосортним. Загалом якість українського продукту була настільки високою, що польські кооперативи закуповували його, загортали у власну упаковку і продавали.

М аслосоюзу допомагала не тільки самосвідомість українських фермерів, а й позиція греко-католицької церкви. Її глава, митрополит Андрей Шептицький, активно підтримував кооперацію. І тому, наприклад, у 1925 році членами різних кооперативів були близько 23% священиків Галичини. Більше 500 з них входили до складу наглядових рад, а 124 були членами управ кооперативів.

Економічний успіх привів до того, що українські селяни почали частіше замислюватися про незалежність. І відділення Маслосоюзу стали економічною базою повстанського руху.

Роман Шухевич, головнокомандувач УПА, у своїй сумці-планшетці носив карту, на якій були позначені відділення Маслосоюзу та інших українських кооперативів. У ці точки він міг завжди звернутися за допомогою, отримати гроші, продукти або просто сховатися там.

В умовах жорстокої партизанської війни на кілька фронтів кооператори стали прихильниками повстанського руху.

Польська влада не збиралася миритися з домінуванням українських молочників і в 1935 році ввела нові технічні та санітарні вимоги для кооперативів. Оскільки контроль за цими вимогами польські чиновники поклали на місцеву владу, то застосовувалися вони виключно для "неугодної" української кооперації.

Завищені вимоги довелося виконувати. І вже протягом трьох наступних років Маслосоюз встановив на збірних пунктах нове обладнання — оцинковані ємності, нові сепаратори, сучасні лічильники теплоти, криту каналізацію, холодильники для сметани.

Так репресії обернулися поліпшенням якості. І це позитивно вплинуло на світовий ринок: понад 80% продукції Маслосоюзу стало йти на експорт. Вагони з маслом вирушили в Німеччину, Англію, Францію, Італію, Голландію, Чехословаччину.

Продукцію кооперативу високо оцінили навіть в Данії — європейському лідері з виробництва масла.

Наприкінці 1930-х Маслосоюз забезпечував понад 60% польського експорту молочних товарів.

В ся ця молочна казка різко обірвалася у вересні 1939 року, коли радянські дивізії перейшли річку Збруч і приєднали Галичину і Волинь до Радянського Союзу.

У першій в світі державі робітників і селян не знайшлося місця кооператорам: кошти кредитних товариств без згоди їхніх членів передали радянському банку, а обладнання молочарень перепідпорядкували радянським держконторам Укрмаслопром і Молокотрест.

Крім того, радянські спецслужби заарештовували і відправляли членів кооперативів до Сибіру. А штати самих підприємств збільшили за рахунок залучених з СРСР "перевірених кадрів". Уже до кінця 1939-го кооперативний рух фактично припинив своє існування.

За наступні п'ять років війни тисячі кооператорів бігли від "визволителів" в Європу і далі. Емігрував до Канади і засновник Маслосоюзу Андрій Мудрик.

Там колишні кооператори організовували власні компанії. Маслосоюз залишився легендою в емігрантських колах. І лише після здобуття незалежності ця історія повернулася в Україну — тепер вона представлена у Львівському музеї кооперації.