Україна на дистанції. Як у Вашингтоні пройшов легендарний Марафон морської піхоти — спеціальний репортаж

Тут, в Америці, такий ранок називають crispy — хрусткий, як листя під ногами, вже напоєний осінньою прохолодою. Столиця США скута шатдауном — уряд не працює вже майже місяць, національні парки й музеї зачинені. Усе поставлено на паузу, але тільки не біг.

«Ви біжите краще, ніж працює наш уряд!» — написано на плакатах тих, хто раннього недільного ранку прийшов підтримати учасників знаменитого Марафону морської піхоти. Цього року він проходить у 50-й раз, і марафонців більше, ніж зазвичай, — понад 40 тисяч. Серед них і Team Ukraine — команда України: діючі військові, яких допомогла привезти до Вашингтона організація United Help Ukraine.

Очолює команду генерал-майор у відставці, колишній заступник міністра оборони України Володимир Гаврилов. Він приїжджає на марафон уже багато років поспіль, але вперше виходить на головну дистанцію 42 кілометри — раніше брав участь у забігах на 10 кілометрів разом з українськими військовими-ампутантами.

Уперше група українців поїхала на Марафон морської піхоти до Америки у 2016 році.

«Біг — це, звісно, певний екстрим, — розповідає Гаврилов. — Але він дає неймовірний ефект. Я це зрозумів, коли ми почали залучати до бігу наших поранених, випробували це на наших ветеранах. Серед них були ампутанти, і я взагалі не думав, що для них це можливо. Якось біжу поруч з одним із них, а він на восьмому кілометрі зупиняється і каже: „Усе, більше не можу!“ А я йому: „Юро, ще два кілометри, на повороті тебе чекають з прапорами — ти що, прибіжиш до них такий нещасний?“ І щось у ньому перемкнулося: він побіг — і до фінішу прийшов сильним, щасливим! Після цього його життя повністю змінилося».

Цього разу Володимиру Гаврилову, доволі досвідченому марафонцю в минулому, довелося виступати майже без підготовки: він замінює загиблого під Покровськом військового Олександра, який зареєструвався на марафон, але йому так і не судилося його пробігти. Номер учасника, ювілейний шеврон, футболка і медаль — звичайний набір марафонця, тільки от видати його вже немає кому. Коротке оповідання Baby shoes, never worn стає реальністю. Організатори передають українській команді медаль у чорній рамці. Номерок Олександра прикріплює до своєї футболки його побратим — кримчанин Веліша, який біжить свій перший у житті марафон.

Група підтримки до болю в очах вдивляється у показники трекера — стежить за тим, як просуваються учасники. Треба правильно розрахувати час, щоб устигнути в потрібний момент на останню точку перед фінішем — 23-тю милю — і вручити кожному членові команди український прапор. Найскладніше — встигнути за Ярославом: він ще напередодні повідомив усім, що планує подолати марафон не більш ніж за три години, але, здається, йде набагато швидше. В результаті встановлює особистий рекорд — 2 години 41 хвилина. (Не всі прізвища героїв матеріалу можна називати з міркувань безпеки).

«Slava Ukraine!» — вигукує мало не кожен п’ятий марафонець, пробігаючи повз групу підтримки з синьо-жовтими прапорами. Саме так, змішуючи українську з англійською. «Героям слава!» — лунає у відповідь, але навколо так гучно, і бігуни мчать так швидко, що, мабуть, уже цього не чують.

Наступний після Ярослава — Андрій, який унаслідок поранення втратив одне око. Андрій займається бігом з дитинства, брав участь у кількох напівмарафонах, але повну дистанцію біжить лише вдруге в житті. «Зараз, під час війни, ти не живеш майбутнім, ти живеш тут і тепер, — каже він. —  Біг, як і фізична підготовка загалом, — це турбота про власне здоров’я, це те, що ти робиш сьогодні заради майбутнього. А коли виконуєш бойові завдання, про це не думаєш — відповідно, немає і потреби в бігу. Біг з’являється лише тоді, коли з’являється відчутна перспектива, що ти не загинеш сьогодні чи завтра».

Андрій зізнається: для нього цей Марафон морської піхоти має глибокий сенс — це підтримка й пошана бійцям Сил оборони. «Для мене справді важливо бути до цього причетним, — підкреслює він. — Я хотів би, щоб і в нас в Україні відбувалися такі марафони».

Свій забіг Андрій присвячує всім загиблим під час війни українським військовим. Інший марафонець, якого теж звуть Андрій, навіть називає конкретне ім'я і підрозділ: «Я присвячую цей марафон 35-й окремій бригаді морської піхоти, 88-му батальйону, — каже він. — Там служив чоловік моєї двоюрідної сестри Василь Курніцький, який був для мене як старший брат. Він загинув під Старомайорським».

«Знаєте, що нас найбільше вразило в Америці? — кажуть українські бігуни. — Відчуття сили й мужності. І прапори, прапори всюди!»

Українські знамена поряд з американськими майоріють на вулицях Вашингтона. І хоча Team Ukraine — лише маленька частинка сорокатисячного марафону, фотографу нескладно знайти їх у натовпі. Жовтий і синій — популярні кольори.