Кажуть, в Україні повітря просякнуте атмосферою еміграції, а виїхати хочуть мільйони. А от у моєму оточенні таких людей майже немає. Багато хто любить подорожувати, планують поїхати вчитися на Захід, хотіли б навіть пару років пожити там, але лише щоб здобути новий досвід і навички, а потім повернутися в Україну. Не знаю в чому справа, може в тому, що я сам не збираюся емігрувати?
Ще кажуть, що Україна не намагається нікого утримати, а влада тільки розповідає про реформи. Думаю, багато в чому це правда, от тільки хто така "влада" і що таке Україна? Хіба це не ми самі, громадяни цієї країни, які вибирають і обираються, ведуть бізнес і волонтерять, пишуть законопроекти та розслідують злочини, руйнують прогниле старе і створюють нове світле? "Країна", "влада", "держава" - це лише абстракції, за якими ховаються конкретні люди. Конкретні ми. І якщо ми самі не працюємо над великими і малими позитивними трансформаціями країни, то чого ми чекаємо від інших? І, головне, чи дочекаємося?
Не подумайте, що я маю щось проти тих, хто вирішив емігрувати. Це рішення кожної конкретної людини і саме по собі воно заслуговує поваги. Немає нічого поганого в тому, щоб вирішити поїхати в іншу країну і скористатися готовими відбудованими інституціями, процвітаючою економікою і багатими можливостями. Немає нічого поганого в тому, щоб переїхати в країну, в якій простіше розкрити свій потенціал і дати кращі стартові умови своїй сім'ї.
Ось тільки не варто зневажати свою країну за те, що вона поки що не така. Тому що будь-яка країна, куди б ви не зібралися емігрувати, колись була такою ж, як Україна, і набагато гірше. Поки багато хороших людей не пожертвували своїм часом, силами і навіть життями, щоб зробити її країною, куди б ви хотіли приїхати. Адже ті люди точно так само могли плюнути на все і поїхати звідти куди подалі пару століть тому.
А ще мені не подобається, коли говорять про те, що держава Україна веде геноцид власного населення. Бо хоч за 25 років жадібність і дурість багатьох злочинців при владі і призвела до жахливих наслідків і безлічі людських жертв, але геноцид – це Голодомор, Бабин Яр і сталінські чистки 30-их. І в гонитві за жвавим словом ми не повинні девальвувати значення цього слова, виявляючи неповагу до жертв геноцидів. Коли засмаглі хіпстери, які ні разу в житті не голодували і не засинали в очікуванні розстрільної команди біля своїх дверей, починають розповідати про геноцид, я вважаю це безвідповідальним.
Напевно, тут я мав би розповісти, що після довгих і тяжких роздумів вирішив не емігрувати з країни, принести у жертву свої інтереси і самовіддано залишитися допомагати Україні. Але правда полягає в тому, що я люблю вирішувати складні завдання і працювати з відчайдушно вірними своєму обов'язку людьми, а ще не можу пройти повз несправедливість і кричуще невикористані можливості, не спробувавши хоч щось з цим зробити. Не в пафосному сенсі цього слова, а як у випадку з відкритим дорожнім люком в сутінках, який рефлекторно хочеш поставити на місце. А ще я люблю відчуття, коли після довгого періоду безнадійності стає видно ледь тьмяніюче світло надії, і ти розумієш, що шанс є. І у тебе є можливість внести свій невеликий внесок у реалізацію цього шансу, створення нового майбутнього для цілої 46-мільйонної країни. Ось перспектива, заради якої варто жити і боротися в Україні. І я не знаю, чи є щось прекрасніше за неї.
Текст публікується з дозволу автора.