Листи до редакції

Винесений на обкладинку НВ матеріал Олега Гавриша Тиск $120 на $80 (Новое время №42 від 13 листопада) спонукав мене написати відгук.

На початку матеріалу наведено приклад, що якась домогосподарка в приватних клініках пройшла обстеження зору за $2 тис., а потім поїхала до Німеччини та вилікувалася там за €1,5 тис. Можливо, такий випадок і був. Але наскільки він репрезентативний?

Наприклад, я зробив лазерну корекцію зору в Центрі мікрохірургії ока на Перова за 25 тис. грн. А пошуковик Google показує близько €3 тис. за аналогічну операцію в Німеччині.

Можливо, журналісту слід було зробити вибірку чи знайти відповідні соцдослідження? А не наводити поодинокий випадок як ілюстрацію загального твердження.

Далі йде теза, що консультаційний виклик лікаря київської клініки Борис коштує $44, а в Ризі лікаря можна викликати за $18. Також у матеріалі подано інфографіку, ніби в Україні найдорожчі в ЄС консультація лікаря і його виклик додому.

Але чи знає журналіст, що Борис — одна з найдорожчих, а можливо, і найдорожча клініка Києва? Можливо, дані на базі Бориса потрібно порівнювати не із середньою ціною в ЄС, а з топ-3 клінік у країнах ЄС? Або порівнювати середні дані за приватними клініками.

Ще одна теза матеріалу — пологи в клініці Ісіда коштують $2,1 тис., а пологи в добрій ризькій клініці — $400. До такого порівнянні теж є кілька питань.

Якщо Ісіда настільки дорога порівняно з євроклініками, чому тоді в ній чимало іноземців лікують, наприклад, безпліддя? Чому порівняння Ісіди йде з міфічною клінікою в Ризі? Чи варто все ж порівнювати із середньою ціною в країнах ЄС?

Але навіщо це автору, якщо він не досліджував ринок приватної медицини в Україні порівняно з європейським, а просто написав статтю Як в Україні дорого лікуватися.

Любомир Остапів,
фінансовий директор компанії Stanfy

.

.

Стаття Олега Гавриша Тиск $120 на $80 не дуже коректна. Проте дякую, що пишете про медицину та приватну медицину. Останніми роками такі статті я можу полічити на пальцях.

А проблема з охороною здоров'я величезна, особливо у зв'язку з майбутнім введенням ПДВ на ліки та медтехніку. Але над цим ніхто не замислюється. Просто акценти у статті розставлені неправильно — приватний медбізнес не такий маржинальний, як може здатися на перший погляд.

Ми граємо зовсім за різними правилами з державою: ми платимо зарплати, податки, оренду, купуємо сучасне обладнання, а лікарі в держлікарнях просто на всьому готовому беруть хабарі. За останні два роки ми підняли ціни на 10-20%.

І це просто виживання.

Якщо б ми могли дозволити собі підняти ціни втричі, я не кажу про наближення до європейських (це підвищення в 8-15 разів), то показали б зовсім інші якість, сервіс тощо.

Але всі зараз працюють у непростий час і за непростих умов.

Віталій Гірін,
заступник директора групи
медичних компаній Адоніс

.

.

Cкладно не погодитися з думкою Анастасії Жук (А по сраці?, Новое Время №42 від 13 листопада) в тому, що батьківське спілкування з дітьми далеко від хоча б культурного, а набагато ближче до залякування, шантажу і прямих погроз.

А скільки дітей, які потерпають від домашнього насильства! І я кажу не про фізичні покарання, а про моральний тиск. Деякі діти бояться зайти до кімнати, якщо там тато дивиться телевізор, адже його відволікає будь-який шум. Деякі мами забувають забрати з дитячої кімнати. Деякі бояться самі попку витирати, адже мама дуже сварить за брудні трусики. І таких історій я знаю безліч.

Але Анастасія зачепила ще одну грань виховання під назвою Тож я піду йому ще щось дозволю. І кинулася з однієї крайності в іншу.

І автору невтямки, що запарковані в три ряди рендж-ровери — це точно не залякані батьками колишні діти. А ті, хто не знає жодних меж.

Це ж нова мода не забороняти. Не варто забувати, що все дозволити — це дуже просто. Адже не потрібно намагатися пояснити, змотивувати, зрозуміти причини поведінки дитини. Досить просто заплющити очі й усе. Але у вседозволеності немає виховання. Так само, як і в залякуванні та шантажі.

Мар'яна Ерметова,
директор приватного дитсадка Рудий будиночок