Після того, як Україна пішла на всі умови Росії щодо обміну полоненими, видавши Путіну єдиного полоненого, який того цікавив, розгорілася дискусія, що важливіше — люди чи національні інтереси. І це докорінно хибна дискусія. Тому що вона знеособлює ці самі національні інтереси. Адже за ними стоять ті ж самі люди — просто їх тисячі і мільйони.
Якби ми говорили про обмін полоненими, які є звичайними військовополоненими, то, звісно, можна міняти десять своїх хоч на тисячу їхніх. Не питання. Росія — людожер, їй не важливі життя. А нам важливі. Тому такі обміни потрібні й важливі.
Але тут мова про інше. Цемах — не людина в звичному розумінні. Та й у незвичному: якщо він учора не переліз через паркан голландського посольства і не попросив у них притулку, він уже не людина. Він уже не жилець. Цемах — це функція. Що дозволяє зберегти, можливо, тисячі життів. Оскільки він є важливим елементом у війні. І віддаючи його Путіну, ми тим самим вбиваємо сотні і тисячі людей. Які можуть загинути в майбутньому, коли розв’яжуться руки Путіна.
Яке головне досягнення для України у війні з Росією? Це поступове заморожування конфлікту і санкції проти Росії. Якби не було санкцій, тисячі й тисячі українців загинули б від рук найманців Путіна. А отже, ніщо так не важливо для порятунку життів українців, як збереження і навіть посилення санкцій. Це до питання про цінність життя будь-якого українця.
Що є основою для санкцій? Міжнародна коаліція на підтримку України. Яку нам треба зберігати для порятунку життя наших людей. Не Голландії треба, а нам. Що стало спусковим гачком санкцій? Збитий боїнг. До нього всім було начхати. Цей світ цинічний. І як українцям начхати здебільшого на мертвих сирійців, так і європейцям — на мертвих українців. А ось мертві європейці зрушили справу з мертвої точки. Саме той Боїнг допоміг нам врятувати тисячі життів. Бо не було б Боїнга, хто знає, коли і як ввели б санкції. І де б у цей момент стояла російська армія.
А тепер Україна сама руйнує коаліцію на свою підтримку. Сама позбавляє європейців приводу посилити санкції. І навіть дає шанс для їх зняття. А це може коштувати тисячі життів. І це не міфічний державний інтерес. Це життя людей. І зокрема ті тисячі життів, які вже були віддані.
Коли ви говорите, що заради людей можна піти на все, то готуєте ґрунт під капітуляцію. Адже заради людей. Адже тоді й частину суверенітету можна віддати. Адже все заради життя людей.
Саме тому в західному суспільстві, яке набагато гуманніше, ніж українське, є правило — не вести переговорів з терористами. Бо тоді доведеться виконувати їхні вимоги. Заради життя людей. І тоді терористів стане в рази більше. Адже метод працює. І тоді загине набагато більше.
Тому лицемірно порівнювати життя і державні інтереси. Це завжди життя і ще більше життів. Тому влада — це так складно. Тому що влада — це не вибір між цукеркою і тістечком. Це дуже часто вибір між поганим і дуже поганим рішенням. І ці рішення будуть ранити людей. І емоціям тут немає місця. Бо емоції коштують тисячі життів. Згадайте, як фактично поховав свою армію просто хороший хлопець Джон Сноу, піддавшись емоціям. Якщо ти наділений владою, то не маєш на них права. Якщо ти не можеш від них відмовитися, то ти повинен визнати, що занадто слабкий для влади.
І так, родичі полонених завжди хотітимуть повернути своїх за будь-яку ціну. І це нормально. Це природно. Але так само природно розуміти, що рішення треба приймати, не піддаючись на емоції, не бажаючи допомогти ось саме цим людям, а прораховуючи ходи і зважуючи риски. Бо інакше це капітуляція. Слабкість. А поки ми на війні, ми не можемо собі її дозволити.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения НВ
Думка автора може відрізнятися від офіційної позиції компанії