Люди першої допомоги

Сім історій звичайних людей, яких Майдан і війна на сході змусили стати маленькими героями великих подій. Всі вони — волонтери, які добровільно і постійно допомагають тим, кому це необхідно: військовим на фронті, пораненим у госпіталях або жителям свого депресивного міста

Христина Бердинських, Галина Корба

Ще три роки тому слово "волонтер" українці навіть вимовляли рідко. Тепер воно міцно увійшло в національний лексикон: цим терміном називають представників найактивнішої категорії українців, чиї заслуги перед армією і військовими і ключову роль яких у збереженні незалежності країни визнають високопосадовці країни, керівництво Міноборони, топові політики, суспільство і представники західного істеблішменту.

У 2014‑му звичайні громадяни усвідомили, що без їхньої допомоги країна не впорається, почали створювати неформальні структури: хтось віддавав армії та добровольцям свої гроші, професійні навички або вільний час, а хтось збирав і організовував подібні внески в систему. Сотні тисяч українців виявилися залученими в ці процеси. І те, що народжувалося спонтанно, перетворилося на глобальну неформальну структуру, яка відмінно функціонує: у перші місяці АТО волонтери стали виключною за важливістю опорою Збройних сил. Вони забезпечували фронт усім, починаючи від їжі та закінчуючи технікою.

Реципієнтами допомоги стали також вимушені переселенці з окупованого Криму і особливо із зони бойових дій на Донбасі.

Країна визнала своїх героїв. За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), опублікованого на початку 2016 року, волонтерам довіряють 57,6% українців. Вище за цим показником лише церква. Для порівняння: повну довіру парламенту та уряду виявили лише 6,2% і 8,7% респондентів відповідно.

А за балансом "довіра-недовіра" волонтерський рух випереджає навіть церковні інституції.

Багато волонтерів "вигоріли" за останні два роки. Деякі повернулися до звичного довоєнного життя. Але десятки тисяч продовжують допомагати — армії, госпіталям, співгромадянам, вимушеним покинути рідні місця через війну.

НВ розповідає сім історій неординарних волонтерів: які не "вигорілих", не пішли у владу чи політику, а продовжують добровільну роботу. Частину з них правозахисна організація Євромайдан SOS 30 листопада відзначила нагородами — як звичайних людей, які роблять неймовірне.

АСКОЛЬД НАУМЕЦЬ
80 років, пенсіонер, допомагає переселенцям

Коли почалася війна і до Києва почали масово приїжджати переселенці зі сходу, київський пенсіонер Аскольд Наумець вирішив допомогти їм. Він дізнався, що багато прибульців з маленькими дітьми тимчасово розмістилися в санаторії Джерело в Пущі-Водиці. Туди літній киянин почав привозити фрукти та ягоди, зібрані на дачній ділянці своїх дочок. "Мої діти передавали через мене підручники, одяг, взуття",— згадує Наумець.

А ще він ходив у військовий госпіталь, провідував поранених бійців. "Важко дивитися на них, сльози на очах",— зізнається пенсіонер.

Крім того, щонайменше раз на місяць він з'являвся на київській вулиці Фролівська, 9/11 — там розмістився волонтерський центр допомоги переселенцям. На вікні центру завжди висів листок зі списком необхідних речей або ліків. Для Наумця цей перелік був свого роду керівництвом до дії: пенсіонер збирав необхідне, підключаючи до процесу всіх друзів.

Коли масовий потік переселенців у столицю зменшився, і центр на Фролівській припинив збір одягу, а перейшов до різних програм допомоги, Наумець не перервав співпрацю з волонтерами.

У нього дві дочки, онуки. Працював заступником головного конструктора в науково-дослідному інституті Квант. "У мене пристойна наукова пенсія — 3,1 тис. грн",— каже пенсіонер. З цієї суми він рівно 100 грн щомісяця відносить на Фролівську.

"Якщо кожен надаватиме хоч маленьку допомогу, ситуація швидше зміниться на краще",— впевнений Наумець.

ГАННА ГВОЗДЯР
26 років, волонтер у військовому госпіталі

 

У Ганни Гвоздяр є свій маленький бізнес — вона приватний підприємець, займається маркетингом та PR у туристичній сфері. Своє життя до Майдану і війни описує так: "Дівчинка, яка ходить у сукнях і на підборах і яка відвідує переважно світські заходи".

Зараз Гвоздяр не залишила суконь і каблуків, але розмовляє з НВ не на якомусь рауті, а в будівлі Київського військового госпіталю. З 2014‑го вона тут волонтерить, допомагає пораненим бійцям.

Коли почалася війна, Гвоздяр провідувала в госпіталі знайомих майданівців, які пішли воювати. А коли пішов великий потік поранених, дівчина відзначила для себе, що медперсонал просто не встигає. І стала допомагати санітарам сама — щодня. "Потрібна була будь-яка допомога: відвезти пораненого у візку на рентген, винести судно, посидіти поруч, коли людина виходить з наркозу після операції",— згадує Гвоздяр.

Раніше вона панічно боялася навіть вигляду крові, а тепер готова надати будь-яку першу допомогу. “Мене більше не лякає вид страшних ран. Навпаки, я намагаюся по‑доброму тролити бійців, щоб вони не падали духом",— пояснює волонтер-маркетолог.

Гвоздяр неодноразово їздила на фронт: відвозила медикаменти та іншу допомогу.

Вона згадує, що в період активних боїв у зоні АТО, коли госпіталь переповнювали поранені, сюди йшли багато волонтерів і просто кияни, школярі — допомогти, підтримати. На якомусь етапі таких чуйних українців у коридорах лікувального закладу стало навіть занадто багато. Зараз же потік таких відвідувачів збіднів. Так, санітари вже самі добре справляються зі своєю роботою. І необхідні медикаменти є. Але пораненим, впевнена Гвоздяр, все одно необхідне спілкування. "Адже хлопці не винні, що їх поранили зараз, а не в 2014‑му",— розповідає вона. Вона, до речі, вважає, що ближче до новорічних свят у госпіталі знову з'явиться багато охочих допомогти або підтримати пацієнтів.
Гвоздяр веде бізнес, але кидати волонтерство не має наміру. “Я для себе багато черпаю. З бійцями цікаво, і мені це зовсім не обтяжує",— зізнається вона.

ГАЛИНА АЛМАЗОВА
парамедик у зоні АТО

 

Яких тільки регалій немає у послужному списку киянки і екс-дніпрянки Галини Алмазової: активістка, автогонщиця, топ-менеджер у компанії, що спеціалізується на нафтопродуктах, бізнесвумен.

Але останні два роки Алмазова круто змінила своє життя, ставши в буквальному сенсі порятунком для тисяч українських військових на передовій. Для них вона — водій-парамедик.

Волонтерити Алмазова почала ще навесні 2013‑го року під час аномальних снігопадів у Києві: разом з однодумцями створила в соцмережах групу Help Kiev, за допомогою якої водії координували свої дії і приходили один до одного на виручку.

Наприкінці того ж року вся група дружно пішла на Майдан. "З початком війни все це плавно перетекло на лінію фронту",— згадує Алмазова.

Спочатку вона, як і сотні інших волонтерів, допомагала армії грошима, купувала одяг, екіпірування, продукти. Але незабаром зрозуміла, що її навики екстремального водіння та досвід парамедика принесуть більше користі на фронті.

За два роки Алмазова створила унікальну у своєму роді команду з евакуації поранених і надання першої медичної допомоги безпосередньо на передовій, у найгарячіших точках Донбасу — від Дебальцевого до Донецького аеропорту. Вони вивозять з лінії фронту загиблих і поранених, ризикуючи власними життями.

Психологічний тиск зашкалює, каже волонтер. І не стільки від відчуття постійної небезпеки, скільки від того, що не всіх можна врятувати. “Найстрашніше — привозити мертвого хлопця додому і віддавати батькам,— з сумом зізнається Алмазова.— Можна звикнути до крові, поранень, війни, але не можливо звикнути до болю, який відчувають батьки, в яких загинув єдиний син".

Але залишати свій пост парамедик-екстремал не має наміру: на лінії фронту дуже багатьом потрібна її допомога. "Завдяки цим хлопцям повертаєшся туди знову і знову, незважаючи ні на що",— твердо каже Алмазова.

ІРИНА ГУК
28 років, координатор медичного напрямку волонтерської організації Народний тил

 
 
Колишня журналістка Ірина Гук з липня 2014‑го займається медичним напрямком у команді волонтерів Народний тил: укомплектовує і відправляє на фронт аптечки, рюкзаки для медиків, медобладнання. Подібна спеціалізація невипадкова: всі члени її родини — медики. Сама ж Гук вибрала не медінститут, а журналістику. "А зараз карма наздогнала",— посміхаючись, говорить вона.

Вона була "середньостатистичною учасницею" Майдану. У травні 2014‑го дізналася, що під Києвом дуже багато переселенців з дітьми — намагалася якось допомогти їм. А влітку того ж року прочитала в Фейсбуці посст Народного тилу: потрібні волонтери, щоб сортувати речі.

Вона відгукнулася на заклик, а на місці з'ясувала, що фронту вкрай необхідні медикаменти. "Тоді взагалі нічого не було",— пригадує волонтер.

Зрештою вона звільнилася з роботи і присвятила весь свій час медзабезпеченню бійців. З осені 2014‑го і дотепер волонтери Народного тилу відправили на фронт 13 тис. аптечок, укомплектованих за світовими стандартами.

Зараз сфера турбот Гук — спеціальні польові рюкзаки, здатні замінити старі незручні сумки для перенесення медикаментів і засобів першої допомоги. Чим ближче потенційний реципієнт допомоги до фронту, тим більше уваги до його заявок, пояснює екс-журналістка.

Вона також опікується деякими дітьми, чиї батьки загинули на фронті: збирає одяг, організовує відпочинок на морі та допомогу вчителів-репетиторів. “У мене двадцять дітей. Але в основному я опікуюся медициною",— скромно уточнює Гук.

У неї вже закінчилися всі особисті заощадження, і тепер волонтерові допомагає її сім'я.

Що буде далі і коли вона повернеться до довоєнного життя, Гук не знає. "Я не думаю про майбутнє і нічого не планую",— пояснює вона. Зізнається, що втомилася, але додає: "Як і всі інші".

“Але якось несерйозно скаржитися. Є люди, які роблять набагато більше",— вважає волонтер.

МАКСИМ МУРАТКІН, АРТЕМ ХМАРА
30 років та 37 років, творці компанії Крук, яка модернізує вогнепальну зброю для сил АТО

 

Три роки тому Максим Мураткін (на фото — ліворуч) та Артем Хмара (праворуч) уявити собі не могли, що стануть фахівцями-зброярами. Перший працював в офісі, був співвласником IT-компанії, а другий — інженером, який займається ювелірною справою.

На початку 2014 року Мураткін допомагав "підшефній" 95‑й бригаді ЗСУ одягом і предметами польового побуту. Одного разу на прохання бійців розвідроти він закупив партію коліматорних прицілів для автоматів ще радянських часів. І з'ясував, що знайти для них кріплення в Україні неймовірно складно. “Вийшло, що доставити кріплення з Європи та США не можливо, з Китаю їх довелося б чекати місяцями. Я вирішив взяти кілька примірників і знайти місце в Україні, де їх можна було б зробити",— згадує Мураткін.
Відшукати потрібне підприємство волонтеру не вдалося. Зате він знайшов однодумця в особі Хмари, який придумав, як втілити в життя проект.

За перші вісім місяців спільної роботи партнери-волонтери випустили понад 1 тис. одиниць різних кріплень для модернізації стрілецької зброї — рушниць, автоматів Калашникова і кулеметів. До осені 2016‑го — вже 4,3 тис. "Такої кількості кріплень достатньо, щоб модернізувати зброю двох десантних бригад, або 3% від усього бойового складу сухопутних військ країни",— з гордістю каже Мураткін.

Продукція волонтерів вийшла не тільки дешевшою, ніж імпортні аналоги, але ще й набагато якіснішою. І "гаражне" виробництво переросла в повноцінний бізнес з модернізації стрілецької зброї: тепер, крім допомоги силам АТО, компанія виконує комерційні замовлення, і доходи від продажів уже перевищують видатки.

Але для армії ще потрібно багато, волонтери запевняють: у Міноборони досі немає програми модернізації вогнепальної зброї, яка вже не відповідає сучасним вимогам. Тому Мураткін і Хмара хочуть зайнятися модернізацією гранатометів і почати виробляти власну оптику.

Перешкод на цьому шляху більш ніж достатньо, зізнається Мураткин: через недосконале законодавство устаткування для такого виробництва в Україні коштує дорожче, ніж у США. Крім того, бракує кваліфікованих фахівців. “У нас в країні готують юристів та економістів, зате фрезерувальників і технологів не знайти,— нарікає він, але тут же твердо додає: — Все це складно, але дорогу здолає той, хто йде. Ми зупинятися не збираємося".

ВІКТОРІЯ ЧЕБОТАРЬОВА, ЮРІЙ СИДОРЯК
28 років та 33 роки, учасники волонтерського об'єднання #ITsetka

 

Свою лепту в допомогу українській армії співробітниця великої київської IT-компанії Вікторія Чеботарьова взялася вносити одразу після початку війни на Донбасі. Спочатку допомагала іншим волонтерам, а потім заснувала окрему організацію. "Мені дуже сподобався формат плетіння маскувальних сіток",— згадує вона. Тому Чеботарьова домовилася з керівниками IT-фірми, в якій вона працює вже сім років, про те, що кожної неділі активісти зможуть збиратися в офісі компанії і плести сітки. Звідси й походить назва волонтерської групи — #ITsetka.

За наступні кілька років діяльність Чеботарьової вийшла далеко за рамки плетіння маскувальних сіток. На сьогодні #ITsetka збирає солідні внески на потреби української армії, робить закупівлі для бійців — від одягу і медикаментів до коштовного обладнання. Одним з перших придбань волонтерів став сканер радіочастот вартістю близько 300 тис. грн. “Ми відпрацьовуємо різні, іноді дуже незвичайні запити,— розповідає Юрій Сидоряк, волонтер #ITsetka.— Власне мій профіль — заточення і догляд за ножами. Це користується попитом серед бійців".

За два роки в рамках програми Від патріотів патріотам організація зібрала для армії понад 10 млн грн. Основні донори — колеги-айтішники. “Щомісяця наші співробітники можуть добровільно виділити 1,5% своїх зарплат на підтримку армії. Далі ми проводимо голосування і вибираємо п'ять волонтерських організацій, яким допоможемо в цьому місяці",— пояснює Чеботарьова.

Зменшувати обороти волонтери не мають наміру, навіть якщо бойові дії на сході України закінчаться. Члени команди #ITsetka впевнені: їм завжди знайдеться, кому допомагати. “Після війни у нас теж будуть завдання,— говорить Сидоряк.— Це стосується і тих, для кого війна вже позаду: державу, на жаль, не запідозриш у нормальному ставленні до ветеранів".

СОФІЯ ПИЛИПЕНКО
14 років, автор проектів щодо змініи міського простору в Костянтинівці, Донецька область

 

Юна Софія Пилипенко за неповний рік зробила для своєї рідної Костянтинівки більше, ніж багато місцевих жителів за все своє життя. Крок за кроком вона допомагає перетворити депресивне містечко на Донеччині в затишне європейське містечко зі своїм активним культурним і громадським життям.

Шлях від звичайної школярки до волонтера вона почала навесні цього року, потрапивши до школи громадянської активності Агенти змін у Києві. Там ідею Пилипенко з благоустрою парків у Костянтинівці визнали однією з найкращих, і цього літа вона змогла втілити свій проект у життя. “Ми відновлювали три парки, в одному з них встановили танцювальний майданчик,— розповідає школярка.— Тут ми проводили культурні заходи: кіно просто неба, дискотеки, майстер-клас з танців".

А вже в січні юна мешканка Костянтинівки з командою однодумців планує відкрити в місті вільний креативний простір. Там місцеві жителі зможуть обговорювати важливі міські ініціативи, брати участь у культурних і громадських проектах. “У Костянтинівці не все гаразд  з культурним життям. У нас або "совок", або шароварщина. Це потрібно змінювати",— пояснює Пилипенко. Її мета — збільшити число небайдужих мешканців, які готові об'єднуватися і змінювати Костянтинівку на краще.

Своє майбутнє юна активістка також пов'язує з рідним містом. Після школи вона сподівається вивчати соціологію в Українському католицькому університеті у Львові. А потім збирається повернутися додому: продовжити громадську роботу і відкрити власну кав'ярню.