Лондон на дроті

Майже 150 років тому в світі з'явився перший прообраз глобального зв'язку: британці провели з Лондона до Калькутти безперервну телеграфну лінію, частина якої пройшла по українській території

Олег Шама

В

ідстань від Лондона, столиці Великої Британії, до Калькутти, другого за площею міста Індії, становить приблизно 11 тис. км. Принаймні, якщо вимірювати її  телеграфним кабелем. Тобто так, як це зробили британці ще в XIX столітті, з'єднавши найсучаснішим на той час зв'язком столицю своєї імперії з далеким азіатським містом, який був тоді центром колонії Британська Індія, перлиною англійської корони.

Неймовірно довгий телеграфний кабель проходив як по суші, так і по морю. Виходячи з Індії і минаючи Іран, його тягли через Вірменію і Грузію до Керченської протоки, далі до Криму, та Одеси, через Бердичів, Житомир, Варшаву він ішов до Берліна. Вже в Нідерландах кабель виходив до Північного моря і по його дну доходив до узбережжя Великої Британії.

На ті часи ця система не тільки допомагала Лондону підтримувати оперативний зв'язок з далекою і неймовірно багатою колонією. Вона демонструвала світу глобальне технологічне лідерство імперії, в якій ніколи не заходило сонце.

Вважається, що перший телеграфний апарат винайшов ще 1832 року Павло Шиллінг, росіянин німецького походження. Однак цей пристрій передавав сигнали у вигляді комбінацій чорних і білих кругів, і таке повідомлення було важко розшифровувати.

Дещо пізніше американець Семюел Морзе створив машину, яка відправляла адресату послідовності крапок і тире, кожна з яких позначала певну букву. А його співвітчизник Ерл Хаус зумів передавати вже реальні букви.

Однак найбільшого успіху у цій царині досягли німці — брати Вернер, Вільгельм і Карл Сіменс. Їхні апарати були досконалішими, а фірма Siemens давала гарантію на свою продукцію і послуги від 6 до 12 років: технічні неполадки чи обрив кабелю компанія лагодила за власний кошт.

Саме німці створили для британців їхній грандіозний телеграф.

С

іменси походили з фермерської родини, в якій було 14 дітей. Проте всі брати здобули вищу освіту. У 30 років Вернер, старший з них, заснував свою компанію, заявивши родичам: "Телеграфія стане самостійною важливою галуззю техніки, і я відчуваю себе покликаним зіграти в ній роль організатора".

Пізніше в Особистих спогадах він пожаліється, що німецька влада не прихильна до своїх винахідників. Німеччина тоді була роздробленою, і патенти потрібно було брати в кожній з понад 40 її держав. До того ж видавали такі документи всього на три роки. "І навіть в цей короткий період захист від підробок був украй слабким, — писав Сіменс-старший. — В результаті винахідник мав шукати практичне застосування своїм перспективним творінням не на батьківщині, а у Великій Британії, Франції і Північній Америці. Навіть хороші німецькі виробники змушені були сором'язливо прикриватися закордонними клеймами або торгувати під чужими прапорами".

Перші серйозні контракти талановиті брати отримали в Російській імперії: вони провели телеграф від Фінляндії до Петербурга і Москви, далі через Київ до Одеси і в Крим. І всього за рік відвезли додому майже 300 кг золота в царських червінцях. І це при тому, що на момент, коли вони отримали замовлення, на їхній фірмі було всього три верстати і 10 працівників.

Пізніше за досягнення в науці і техніці німецький кайзер увів Вернера в дворянство, Карл отримав такий же титул від російського царя, а Вільгельм став лицарем Британської імперії.

В

1857 році британський уряд і королівський двір пережили певний шок від повстання сипаїв — військових-контрактників, набраних з місцевого населення Індії.

Привід до нього за британськими мірками був смішним — нові патрони для гвинтівки Енфілда, якою англійці озброювали сипаїв. Ця зброя заряджалося через дуло. Солдат мав надкусити паперовий патрон, висипати з нього порох у ствол, потім забити туди ж шомполом кулю, а зверху придавити промасленим папером, який залишався від патрона. Серед сипаїв, яких набирали з індуїстів і мусульман, пішов поголос, що цей папір просочують коров'ячим і свинячим жиром, — продуктами, неприйнятними як для перших, так і для других.

Солдати відмовлялися стріляти з Енфілда, за що начальство відправило неслухів на каторгу. Сипаї збунтувалися, почали вбивати британських солдатів і офіцерів, а з ними і цивільних європейців.

Справжня ж причина бунту була більшою і звалася вона – британська Ост-Індська торгова компанія. Ця структура мала особливі привілеї в колонії, разом з ексклюзивним правом на зовнішню торгівлю всієї Британської Індії, де поводилася геть непристойно. Наприклад, коли помирав якийсь місцевий вельможа без спадкоємця, його земля переходила у власність британських ділків. А плату за оренду наділів компанія встановлювала селянам непомірною.

Новини про кризову ситуацію дійшли до Альбіону тільки через тиждень після перших кривавих подій.

Повстання було жорстоко придушене. Але в Лондоні з'явилося відчуття, що влада недостатньо поінформована про стан справ в Індії. Парламент перевів колонію під пряме управління британською короною, для чого і потрібно було провести телеграф від Калькутти і Делі до Лондона.

С

початку, в 1863 році, британці спробували передавати повідомлення за вже наявними фрагментарними мережами. Однак для цього на проміжних станціях потрібні були телеграфісти з добрим знанням іноземних мов. А в деяких регіонах Російської імперії, наприклад, від одного міста до іншого, повідомлення доставлялося більше доби. Тому перша телеграма з Лондона до Калькутти, відправлена у такий спосіб, дійшла до адресата за 6 днів, 8 годин і 44 хвилини.

Тоді британський уряд звернулося до компанії Сіменсів, і ті запропонували побудувати прямий безперервний телеграф. До того ж, один з братів — Вільгельм — займався розробкою плавильних печей і вже кілька років жив у британській столиці.

Бюджет проекту склав 450 тис. фунтів стерлінгів. Це при тому, що тоді місячна зарплата банківського клерка — 8-10 фунтів — вважалася нормальною. Самі Сіменс вклали п'яту частину коштів – 90 тис. фунтів.

Будівництво телеграфу почалося 1867-го і тривало більше двох років.

Через рік після старту проекта Сіменсів приголомшила новина: в Парижі пройшов Всесвітній телеграфічний конгрес, який постановив знизити ціну телеграми в 20 слів з 87,5 до 71 франка. В результаті рентабельність їхнього проекту падала на 18%, а знехтувати рішенням конгресу брати не могли. Тим часом Сіменси вже найняли робітників і закупили матеріали.

Вернер Сіменс тоді сказав: "Ми не станемо ризикувати нашою репутацією заради миттєвого прибутку". Телеграф провели незважаючи на хиткі фінансові перспективи. Уже після завершення проекту компанія щорічно виділяла 32 тис. фунтів на технічне обслуговування лінії.

У рекордному проекті взяв участь ще один рекордсмен — побудований в 1860 році британськими інженерами корабель Great Eastern. Він майже півстоліття був найбільшим судном у світі і спочатку призначався для переходів до Індії навколо Африки без дозавантаження паливного вугілля. Через п'ять років після спуску на воду його переобладнали для укладання телеграфного кабелю по дну океану.

Роботи завершилися на початку 1870 року і 12 квітня з Калькутти в британську столицю проводами завдовжки 11 тис. км, які тримали 70 тис. стовпів, пішло перше тестове повідомлення. У ньому був початок гімну Боже, бережи королеву! і графік роботи телеграфістів.

Повідомлення отримали в Лондоні через 28 хвилин — це був абсолютний рекорд.

Н

овий телеграф проходив кількома українськими містечками, і це прислужилося їхньому розвитку. Так сталося, наприклад, з провінційним Бердичівом, який несподівано став важливим телеграфним вузлом. Та й його мешканці швидко оцінили блага цивілізації.

Ціни на послуги зв'язку в Російській імперії були нижчими за світові, але досить високими. Анатолій Горобчук, сучасний краєзнавець Бердичева, вивчав їх в місцевому архіві. Він повідомляє, що, незважаючи на це, в 1881 році з міста відправили 257,2 тис. телеграм, за які його жителі заплатили 16.045 руб. 63 коп. (за відіслані в межах європейської частини імперії) і 2.945 руб. 13 коп. (за міжнародні). Помітна частина повідомлень була комерційними текстами.

Ціна телеграми обчислювалася по 5 коп. за слово у європейській частині імперії. Повідомлення в Німеччину коштувало по 10 коп. за слово, до Франції — по 14 коп. Таким чином, повідомлення за кордон могло обійтися в 1,5 крб.- дорожче, ніж вартість кілограма яловичини. За 3 руб. в деякі роки тоді можна було купити корову. Причому в тому ж Бердичеві чоловіки на підприємствах отримували не більше рубля за 12-годинний робочий день, а жінки — 60 коп.

Робота на Індо-Європейському телеграфі вважалася престижною. За неї добре платили, бо окрім уміння поводитися з технікою, співробітники володіли мовами: повідомлення приймалися російською, французькою та німецькою. До того ж телеграфістам видавали красиву форму.

Т

елеграф Сіменсів діяв на території СРСР аж до Другої світової війни. Відступаючи, радянські війська знищували комунікації. В 1942 році тільки в Криму вони вирізали 12 тис. м телеграфних і телефонних проводів.

Василь Тимохін, командир одного з партизанських загонів неподалік від Феодосії, нарікав, що багато клопоту їм приносила лінія Індо-Європейського телеграфу. Чавунні стовпи неможливо було ні підпиляти, ні підірвати, отже доводилося раз у раз знімати дроти. А ворог постійно ставив нові.

Пітер Бамм, військовий лікар німецької армії, так описав долю телеграфу: "Час від часу комусь приходила думка прогулятися уздовж цієї мідної лінії, яка з'єднує континенти. Лондон-Калькутта! Протягом кількох десятиліть ці мідні дроти служили людям. Тепер вони безпорадно обвисли. І будь-хто, кому потрібна мідь, міг їх обрізати".

Після війни відновлювати лінію ніхто не став. Та в цьому вже і не було потреби.