Я спокійно роздивлявся табло рейсів з десятками міст, які вже добре знав, але було одне у списку десь між Стамбулом і Куала-Лумпуром, що вирізнялось для мене: Тбілісі. Те, що я збирався зробити, назавжди змінить мене весною 2003 року.
Я прагнув залишити Західну Європу та повернутись у світ, повний випадковостей та спонтанності. Після поїздки до Албанії почав сумувати за відчуттями, отриманими у місці на кшталт того. Ригідність проживання в Швейцарії починала обтяжувати.
Політ був м’яким та приємним. Білі пухнасті хмари огортали вершини гігантських, укритих снігом Кавказьких гір, підіймаючись з води в небо без застережень. Чорне море закінчилось, і ми почали знижуватись.
З вершини майже трьох кілометрів Тбілісі виглядав хаотичним. Все рухалось у вільному напрямку, на околицях міста стояли сірі напівзруйновані будинки комуністичної ери. У мене було відчуття, що я добряче розім’явся перш ніж зробити забіг у світ пригод, та це точно був для мене новий рівень випробування.
У Грузії в мене не було нічого. Ніяких контактів чи бронювання готелю. Я не знав мови і поняття не мав, як воно буде там, на землі. Я знав, що цей виклик змусить мене подорослішати та це дістанеться мені не просто так: шляхом цілковитого виходу з моєї зони комфорту. Ми вийшли з-за хмар, і я глибоко вдихнув.
Грузія була місцем, де я мусив боротись за те, щоб уберегти свої гроші
Літак м’яко приземлився на благеньку злітно-посадкову смугу, оточену старими неробочими радянськими вертольотами. Я хотів побачити місце, що було сирим, невідполірованим та без туристів. У 2003 році Грузія була саме такою.
Літак зупинився на злітно-посадковій смузі – наче в черзі, чорні BMW та Мерседеси із затемненими вікнами швидко оточили наш транспорт. Люди (тобто всі) з виглядом мафіозі залишили літак, зайшли до автівок на злітній смузі та помчали геть.
Я був один. Тільки я, пуста злітна смуга та аеропорт, що виглядав як приречена будівля. Я на секунду застиг, наче хтось поставив на паузу моє життя. Потім повільно витягнув шию та оглянувся навколо на все це закордоння.
Зібравшись духом, я схопив свою сумку та пішов у напрямку аеропорту.
Перед входом мене зупинив хтось важливий і офіційний. Він поглянув на мій паспорт, а затим зиркнув на мене, винісши вирок:
- Двадцять доларів, – сказав він.
- Двадцять доларів за що? – відповів я.
Чоловік понизив свій голос, нахмурив брови, і підійшов до мене ближче.
- Двадцять доларів, щоб потрапити в країну, – повторив він у більшій повільній та глибшій манері.
«Але візовий внесок $35 і я його вже сплатив. Погляньте, це є у моєму паспорті, – сказав я, вказуючи на це у моєму паспорті, радіючи, що маю доказ. – За що $20?»
«Двадцять доларів за те, щоб потрапити в аеропорт. Щоб потрапити в країну, спочатку треба зайти в аеропорт», – рішуче відповів він, поставивши своє тіло переді мною та дверима.
Між нами була довга пауза. Я не до кінця розумів, що відбувається: це була наче розмова з якогось вестерну. Та замість спроби обійти місцевих бандюків та прошмигнути крізь розсувні двері запилюженого бару в 1800-ті, я намагався зайти в міжнародний аеропорт у 2000-ті. Я зіштовхнувся з корупцією перш ніж зайти в цей світ, і це був абсолютно новий рівень.
Я дав йому гроші.
«Дуже вам дякую, сер, – сказав він з пустотливою посмішкою. – Приємно вам провести час у Грузії».
І що за початок це був…
Я прибув у країну, яка – як я невдовзі дізнався – ледь трималась купи на волосинці. Я вийшов з аеропорту, де понад 30 таксистів оточили мене. Перш ніж я встиг перевести дихання, я вже був на задньому сидінні вбогої Лади, що жила на вуглекислому газі, як те дерево.
Першим, що я помітив на околицях Тбілісі, була інфраструктура. Вона була у жахливому стані. Дороги були тріснуті та зношені, як стрічечка палива з-під цієї машини.
Та світ, повен подиву, лежав прямо за моїм вікном. Дев’ятиповерхові цементні квартирні блоки простягались уздовж дороги, одяг та одіяла вільно звисали з маленьких балконів. Діти грали у футбол у провулках – звідти доносився звук сміху. Здавалось, що у цій сцені було більше життя, ніж у всій Швейцарії.
Чим ближче ми під’їжджали до Тбілісі, тим більш заповненими ставали вулиці, а люди їздили як божевільні. Ми неслись повз та навколо пішоходів непередбачуваними шляхами. Як тільки ми дістались старого міста, магія почала розсіюватись. Оглядаючись на той бік річки Мткварі, я бачив масив архітектурних впливів, різні кольори та запахи.
Макдональдс у Тбілісі 2003 року
Таксист запитав мене про готель. Я не мав на думці жодного, тож сказав йому їхати до Макдональса. Я знав, що у Тбілісі мав би бути Макдональс.
Ми зупинились навпроти одного. Наша домовлена ціна у $10 швидко перетворилась на $50. Мій водій виявився другим з тих, хто намагався обдерти мене в Грузії. Та я був більш підготовленим після свого досвіду в аеропорту та обійшовся $20. Грузія була місцем, де я мусив боротись за те, щоб уберегти свої гроші.
Я зайшов на територію знайомих мені з дитинства запахів. Ніколи не був фанатом Макдональсу, але у світі це завжди було місцем, де щонайменше є туалет, а в найкращому випадку – каталог для пошуків місця переночувати.
Мама Назі
Це був переддень того, як з’явились онлайн-бронювання та подорожі з мобільним телефоном. Я мав проявити креативність.
Я стояв у черзі позаду молодих грузинів, що не могли дочекатись своїх біг маків та макфлурі.
«Ласкаво просимо до Макдональсу, сер. Чим можу допомогти?» – задоволено промовив до мене молодий чоловік.
Підійшовши прямо до прилавку, я відповів: «Чи знаєте ви, де можна залишитись на ніч?»
«Залишитись на ніч?» – відповів уже інший касир.
Десь восьмеро працівників збились докупи напоготові, зачувши цей дивний запит.
«Так, чи знаєте якісь гостьові будинки поблизу?» – запитав я.
«Дайте подумати…» – відповів він.
Пролунав телефонний дзвінок і десь за двадцять хвилин показалась велика стара леді, вбрана в плаття у крапочку.
«Це Мама Назі, – сказав мені молодий чоловік. – Ти можеш залишитись у неї».
Мама Назі поглянула на мене, посміхнувшись своїм золотим зубом, та показала йти слідом за нею. Працівники усміхались аж поки не почали голосно сміятись. Вони з усіх сил намагались втримати цей сміх у собі.
Мама Назі здавалась невинною і вона була моєю єдиною опцією, та всі вони знали те, чого не знав я. Пройшовши крізь позолочені арки, вибухи сміху лишились позаду, і моя нова грузинська матуся схопила мене за руку та повела переходити хаотичну вулицю.
Далі буде…
Більше про життя Пітера можна читати в Facebook, на його сайтіpetersantenello.com, стежити за ним в Instagram, або на YouTube.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени