Заборонене кіно Леся Курбаса

Погляди

25 вересня 2025, 10:03

Валерій Пузік

Художник, письменник, режисер, військовослужбовець ЗСУ

У площині кінематографа особливо виразно проявилася його боротьба з радянською системою

Коли ми говоримо про український авангард 1920-х, то передусім згадуємо театр Леся Курбаса, його «Березіль» і ті постановки, які буквально перевернули уявлення про сцену та відкрили нову епоху в нашій культурі. Але поруч із цим існувала ще одна грань його творчості — менш помітна, часто прихована у тіні театральних експериментів, проте надзвичайно промовиста. Це — робота Курбаса в кіно.

У цій площині особливо виразно проявилася його боротьба з радянською системою. Курбас вірив у кінематограф як у мову, що могла б змінити не тільки мистецтво, а й спосіб мислення людини. Він шукав нові форми вираження, намагався вийти за межі звичних прийомів і впровадити в українське кіно ритм, монтаж, візуальну метафору, які б звучали так само сміливо, як його театральні постановки.

Проте, кожна спроба зіштовхувалася з радянською цензурою. Його фільми різали, скорочували, перекроювали — іноді до невпізнання. Система, яка вимагала «зрозумілих масам» картин, не могла прийняти його експериментів. І саме в цьому конфлікті віддзеркалюється вся драматична доля митця, який ішов проти течії, але не відмовлявся від власних переконань.

Жоден із фільмів Курбаса не зберігся

Трагедія полягає ще й у тому, що жоден із фільмів Курбаса не зберігся. Ми можемо лише відновлювати їхню присутність за спогадами сучасників, уривками рецензій та архівними згадками. І від цього вони набувають ще більшої ваги: ніби привиди втраченої культури, які нагадують нам, якою могла б бути історія українського кіно, якби не насильницьке втручання радянської влади.

1922 рік. Одеська кінофабрика ВУФКУ. Лесь Курбас, уже знаний театральний режисер, вперше пробує себе в кінематографі. Він екранізує Чехова — оповідання «Шведський сірник», яке в радянській прокатній версії назвуть «Дворянське болото». Гротескна детективна історія у Курбаса перетворюється на формалістичний експеримент. Актори грають стилізовано, умовно, з гротеском; простір мінімалістичний, символічний. Це була спроба перенести принципи «Березоля» на екран.

Та вже перші покази закінчилися забороною: фільм назвали «занадто складним і незрозумілим для масового глядача». Пізніше картину перемонтують без Курбаса, спростять і відправлять у частини Червоної армії. В титрах з’явиться інший режисер. Так Курбас вперше зіштовхується з радянською машиною, яка не терпіла самобутнього авторського бачення.

Не зупинившись на невдачі, Курбас у 1923 році виводить кіно на сцену. У виставі «Джиммі Хіггінс» він вперше в українському театрі інтегрує кінофрагменти у виставу. Камера показує страйки, демонстрації, фабрики. Глядач бачить, як герої переходять зі сцени на екран і назад. Це не ілюстрація, а рівноправна частина драматургії. Юрій Смолич згадував, що Курбас довго експериментував з темпом: затримка навіть у кілька секунд руйнувала динаміку. Тут уперше в театрі постає «живий монтаж» — театр, який мислить як кіно. Це був справжній мультимедійний театр задовго до того, як ми взагалі винайшли це слово.

1924 рік. Курбас підписує контракт із ВУФКУ та з «Березолем» переїздить до Одеси. Він і його актори та режисери — Бучма, Василько, Шагайда, Перегуда — оселяються на дачі біля моря і з головою занурюються в кінопроцес. Зранку театральні репетиції, друга половина дня — Одеська кінофабрика. Графік роботи Курбаса дуже щільний.

За пів року він знімає три короткометражки для кіножурналу «Маховик».

«Вендетта» стала першою завершеною роботою Курбаса в Одесі. За основу він узяв газетний фейлетон, на перший погляд простий і навіть банальний: сварка попа і дяка через черешню, що росте на межі їхніх городів. Але у руках Курбаса ця побутова історія перетворилася на гротескну сатиру. Актори «Березоля» грали не персонажів, а карикатурні типажі — перебільшені, з різкими пластичними жестами і масками. Сам Курбас прагнув максимальної виразності: Йосип Гірняк згадував, як режисер наполягав на тому, щоб його герой бив суперника справжнім металевим хрестом, бо «лише тоді кадр матиме правду». Асистент Олександр Перегуда намагався зупинити цю затію, але Курбас перевірив силу удару на собі і лише після цього погодився послабити сцену. Усе відбувалося на межі між театром і кіно, у фізично жорсткому, майже акробатичному експерименті.

Фільм сприйняли по-різному. Критики відзначали в ньому численні вдалі трюки, дотепні геги й монтажну динаміку. Глядачі сміялися в залі до сліз — комічні ситуації нагадували «Кайдашеву сім'ю» з її сварками, тільки винесену на екран у перебільшеній формі. Водночас офіційні рецензенти називали «Вендетту» «прісною» та «незначною», намагаючись применшити її мистецьке значення. Це подвійне ставлення — захоплення публіки і холодний осуд влади — стане типовим для всіх експериментів Курбаса в кіно. Його сміхова енергія, народжена з гри і гротеску, йшла врозріз із державним протоколом, який прагнув бачити на екрані не живий експеримент, а контрольовану ідеологічну картину.

Одним із найяскравіших одеських експериментів Курбаса став фільм «Макдональд» (1924). Це був кінопамфлет, політична сатира й водночас трюкове кіно. У стрічці актори «Березоля» грали не реалістичних персонажів, а типажі, карикатурні маски. Амвросій Бучма виконував небезпечні трюки сам: падав із дахів, бігав по перекриттях, літав на літаку. Вадим Меллер створив у павільйонах Одеси умовний Лондон — з макетами й сценографічними експериментами, які поєднували конструктивізм із гротеском. У центрі історії був прем'єр-міністр Джеймс Макдональд, показаний як маріонетка у руках британської буржуазії, — персонаж, що вічно метушиться між королем, робітниками й промисловцями.

Фільм вразив сучасників динамікою і сміливістю. Дехто називав його першим українським трюковим кіно, інші — «занадто футуристичним» і «нікому не потрібним». У Харкові офіційні рецензенти лаяли Курбаса за відхід від сценарію, а в Одесі місцева влада назвала картину найкращим радянським фільмом на політичну тему. «Макдональд» виявив подвійність становища митця: для одних він був символом нового кіно, для інших — небезпечним формалістом. І саме ця суперечливість багато в чому пояснює, чому кіно Курбаса залишилося на маргінесі, а потім і зовсім зникло з архівів.

«Арсенальці» (інша назва — «Червоний Арсенал») стали третьою й останньою стрічкою Курбаса. Її літературну основу підготував Георгій Тасін, відомий сценарист агітаційних картин. Сюжет будувався довкола січневого повстання 1918 року на київському заводі «Арсенал», коли більшовицькі підпільники виступили проти Центральної Ради. Завдання було зрозумілим: прославити «героїчних» арсенальців і показати їхню боротьбу як неминучу перемогу. Центральним персонажем став молодий робітник, якого зіграв Амвросій Бучма. Саме через нього розгорталася дія: він підтримував зв’язок між повстанцями, очолював сцени сутичок, ставав символом «нового робітничого героя».

Курбас сприйняв цей сценарій без захоплення, але намагався врятувати матеріал режисерськими засобами. Він залучав до зйомок реальних робітників поруч із професійними акторами, прагнув максимальної документальності. У Києві наполягали, щоб сцени виглядали як справжні бої — з окопами, барикадами, фабричними цехами. Для Курбаса важливо було створити атмосферу реконструкції, де художнє й документальне співіснують. Однак сама тканина фільму залишалася заручницею агітаційного задуму. У ній виразно відчувалося протистояння режисера і матеріалу: спроби додати життя, темпу, монтажної динаміки не могли змінити ідеологічного каркасу. Саме «Арсенальці» стали точкою, де Курбас остаточно зрозумів: у кіно простору для справжнього експерименту більше не залишилося.

Окремо варто згадати ще один кінопроєкт, пов’язаний із Курбасом, — «Сон Товстопузенка». Його режисером був Олександр Перегуда, вихованець режисерської лабораторії «Березоля», який раніше працював асистентом Курбаса на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

Стрічка створювалася в Одесі у 1924 році й мала виразний сатиричний характер. Курбас виступав художнім керівником проєкту, фактично спрямовуючи роботу молодого режисера. За спогадами Перегуди, він навчав, як поєднувати гротеск, монтажні прийоми і політичну алегорію, намагаючись зробити навіть «замовний» матеріал більш дотепним та винахідливим. «Сон Товстопузенка» був водночас і агіткою, і школою для березільців, які пробували себе у кінематографі. На жаль, фільм не зберігся, але згадки про нього дозволяють уявити, яким потужним майданчиком для експериментів могла бути одеська кінофабрика у той час.

Кіноспадщина Леся Курбаса знищена радянською владою, проте залишилася в пам’яті як доказ його сміливих пошуків і водночас як свідчення того, наскільки небезпечною для радянської системи була його свобода. Сам факт знищення цих стрічок говорить більше, ніж будь-яка плівка: вони виходили за межі дозволеного, руйнували шаблони, пропонували інший погляд на мистецтво й людину. Сьогодні згадки про ці фільми стають нагадуванням про зламані можливості українського авангарду та про голос митця, який намагалися заглушити, але який повертається до нас у дослідженнях, спогадах (Василя Василько, Йосипа Гірняка, Олександра Перегуди) і в пам’яті.

Інші новини

Всі новини