Як українські штурмовики РФ завоювали. Вражаючі подробиці та емоції Курської операції, — детальна реконструкція NV

Тож 6 серпня підрозділ почав методичний рух. «Ми побудували колону наступним чином, — пояснив офіцер. — Попереду їхав наш неброньований пікап із військово­службовцями, за ним — танк, далі — Wisent, машина розгородження [використовується для розмінування, буксирування] на базі танку Leopard».

До кордону залишалося 2 км, коли колона зупинилася. Мінне поле, що було попереду, у напрямку до російського протитанкового рову, почав тралити Wisent. А танк, що відʼїхав убік, почав стріляти по кущах із росіянами, засідки яких ще раніше, під час розвідки боєм, виявили українські військові.

«І паралельно почала працювати артилерія, задимлення, авіаудари, — розповів Ширяєв. — Wisent пропрацював і відʼїхав. Підʼїхала ІМР [інженерна машина розгородження] — закопала рів». Далі хлопці з пікапа за допомогою драбин перелізли рів, перерізали болгарками троса, великими кусачками перекусили колючий дріт. Після цього спецтехніка пішла далі — розміновувати нову ділянку та засипати наступний рів.

У цей момент піхота дістала наказ наступати.

«І після цього ми увірвалися в Росію, — додав Ширяєв. — Я прийшов туди воювати із 400 піхотинцями і 21 бойовою машиною».

Загалом в операції на Курщині, за його приблизними оцінками, брали участь близько 10 тис. українських військових.

«Дірку» на іншій ділянці — біля пункту пропуску Суджа — зробили десантники 80‑ї бригади та бійці 33‑го штурмового полку. Ще два заплановані прориви стали для інших бригад невдалими.

Як пригадав у розмові з NV на умовах анонімності один із бійців-десантників, о 7 ранку вони були у запланованому пункті на Курщині. «А вже о 7:30 ми взяли перших своїх полонених, — з ентузіазмом розповів він. — Це були строковики, кадирівці. Вони не знали, що їм робити, куди бігти, тому потрапляли до нас».

За словами десантника, були випадки, коли росіяни вступали у ближні бої, однак здебільшого здавалися в полон. «Кадирівці, як відомо, це ТікТок-війська, — пояснив цей військовий. — Були також представники ФСБ. Але вони теж повтікали».

Штурмовики Ширяєва тоді також взяли перших полонених.

Українці не лізли в лоб на опорні пункти противника, а обʼїжджали кожен із них і били з тилу.

«За добу ми пройшли 10 км, — розповів командир 225‑го полку. — Противник не був до цього готовий».

«Непомітне вторгнення»

Першу добу офіційні структури РФ взагалі не коментували українську операцію, а згодом оприлюднили версію, що «українська ДРГ» нібито вже «відступила на свою територію».

Однак Сили оборони просувалися все далі з великою швидкістю, а фотографії та відео українських військових у соцмережах не давали російському міноборони шансів заперечити наступ.

7 серпня очільник Кремля Володимир Путін зібрав військове керівництво РФ через ситуацію в Курській області, яку він назвав «масштабною провокацією». Тоді ж речниця МЗС РФ Марія Захарова закликала міжнародну спільноту «рішуче засудити злочинні атаки київського режиму на російську територію».

Україна перший час не робила офіційних заяв із приводу своїх дій на Курщині. Президент Володимир Зеленський завуальовано прокоментував дії ЗСУ 10 серпня, назвавши їх «витисканням війни на територію агресора».

Лише 12 серпня Зеленський і головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський вперше прямо підтвердили наступальну операцію в Курській області.

На той момент українські військові захопили вже близько 1 тис. кв. км території Росії.

Шокуючий план

підготовку операції керівники ключових підрозділів Сил оборони дізналися наприкінці липня. Ширяєв уперше почув конкретику за 10 днів до її початку особисто від головкома ЗСУ.

Пізніше відбулася секретна нарада із взаємодії з Генштабом, де бригадам, які мали брати участь у наступі, озвучили їхні завдання. Серед присутніх на ній були, за словами Ширяєва, командувач Десантно-штурмових військ (ДШВ) та підлеглі йому командири бригад — 80‑ї, 82‑ї та 95‑ї, а також керівники 21‑ї і 22‑ї бригад та 103‑ї бригади ТрО. Окрім них — ще й представники Сил спеціальних операції та двох окремих штурмових батальйонів, 33‑го та 225‑го.

Сирський був головним архітектором операції, планував її особисто. «Він повністю був у матеріалі і розвідданих, — запевнив Ширяєв. — Я реаліст, у космосі не літаю, я війну почав солдатом і знаю, що таке сидіти в окопах. Я знаю, коли людина розбирається і орієнтується по мапі. То Сирський саме орієнтується і знає, де яка бригада стоїть і що там зараз відбуватиметься».

Озвучені головкомом плани для частини присутніх командирів стали шоком. Зокрема, так сприйняв почуте й підполковник Артем Холодкевич, начальник штабу 61‑ї мехбригади, про що він розповів The Wall Street Journal. Мовляв, тоді Сирський заявив, що Україна поміняється ролями з Росією.

Пізніше Сирський в інтервʼю YouTube-каналу Бомбардир визнав, що не всі комбриги були морально готові перетнути кордон із Росією, а деякі з військових вважали, що це буде незаконно. «Із кожною ротою, з військовослужбовцями я зустрівся особисто, — розповів головком. — У нас не було так багато військ. Ми йшли меншими силами, ніж під час Харківської операції».

Схоже, Сирському не вдалося переконати всіх, адже наприкінці липня 2024‑го, ще до початку операції, був знятий з посади командир 80‑ї окремої десантно-штурмової бригади Еміль Ішкулов. ЗМІ тоді писали про суперечку з командуванням, не знаючи, чого саме вона стосувалася. Однак уже за кілька днів її суть стала очевидною.

Прорив

225‑й штурмовий батальйон почав підходити поближче до зони наступу з 26 липня. У район концентрації машини з військовими заїжджали переважно вночі й одразу ж розташовувались у лісових масивах за 20 км від кордону.

Майбутню атаку розібрали до найменших деталей. Кожна машина мала GPS-навігатори Garmin, роздруковані карти з маршрутами та запасні засоби навігації. Окрім того, офіцери мали плани, де по кіломет­рах були прописані місця та напрямки поворотів.

Після успішного прориву кордону 225‑й батальйон почав рух у район Новоіванівки. Сюди ж за ним зайшли десантники 82‑ї бригади.

Загалом за перші тижні операції українські сили оборони просунулися на 25‑35 км у трьох основних напрямках: південному — на Курськ (через Суджу), центральному — на Льгов, та північному — на Коренево (через Дарʼїно та Новоіванівку).

Як пригадав на умовах анонімності представник 80‑ї бригади ДШВ, пройшовши 10 км по ворожій землі, десантники почали штурм райцентру Суджа. До нього були залучені 80‑та й 83‑тя бригади, 33‑й штурмовий батальйон та інші підрозділи.

Перші фото та відео українських військових із цього міста зʼявилися 9 серпня — на четвертий день операції. На одному з них бійці 61‑ї окремої мехбригади розповідали, що у Суджі спокійно, а вони контролюють розташований у місті стратегічний обʼєкт Газпрому.

14 серпня Зеленський заявив, що українські війська зачистили Суджу.

Тим часом 225‑й батальйон, який у перший день захопив Новоіванівку, просувався на Коренево. Бійці дістали завдання заблокувати це селище, тому вже на другий день операції, 7 серпня, вони мали зробити ривок на 20 км.

У цьому військовим посприяли представники СБУ — вони підняли розвідувальний літак, який супроводжував колону підрозділу, очолювану танком та 4 БМП. «Повітряне око» допомогло бійцям дійти до кінцевої мети полями, а не трасою, на якій чатував противник.

Ширяєв ще раніше зрозумів, що поля не були заміновані, оскільки на них було збіжжя.

«Ми просто зайшли росіянам у фланг, одразу їх повбивали. І зробили собі інтернет, — заволоділи їхніми мобільними телефонами, поставили роздачу wifi, і таким чином подальші завдання передавали через інтернет, — пригадав Ширяєв. — Ми там накопичилися, заблокували Коренево».

Після цього росіяни відійшли, адже українські сили фактично опинилися в них за спиною.

Під Кореневим підрозділ Ширяєва замінила інша бригада, а батальйон став поруч, по річці Крепна.

Згодом на цьому напрямку бійці Ширяєва зачистили ще кілька населених пунктів та лісів і передали захоплені позиції 41‑й бригаді.

Наприкінці серпня минулого року ресурс DeepState повідомив, що російські війська відбили Коренево.

Тривожні дзвінки

Приблизно в середині серпня 2024‑го Сили оборони відкрили четвертий напрямок бойових дій на Курщині — на Глушково, село на захід від Коренева. Усе завдяки діям штурмовиків Ширяєва, які здійснили ще один прорив кордону.

До самого Глушкова українським військовим залишалося всього 2,5 км. Однак у село бійці тоді так і не зайшли — за­хоплені позиції штурмовики передали одній з бригад закріп­лення.

«Тут уже посипалася си­туація, — пригадав Ширяєв. — Противник почав стягувати сили, свої боєздатні підрозділи».

Загалом за перші тижні операції українським силам вдалося захопити близько 1,3 тис. кв. км російської території. Однак із 10 вересня Москва підтягнула в район прориву свої найсильніші підрозділи і пішла у контрнаступ. Західна розвідка почала повідомляти про те, що росіяни мають успіхи.

До кінця вересня ситуація для українських військ істотно погіршилася. Загалом станом на середину жовтня росіяни, за різними оцінками, зібрали на Курщині від 30 тис. до 45 тис. своїх військових. На початку наступу їх в цьому районі було лише 5‑10 тис.

10 жовтня стало відомо про першу масову страту українських військових на Курщині: росіяни розстріляли девʼять українських операторів дронів.

Утримання плацдарму

Приблизно у цей період українське командування залучило до боїв на Курщині 47‑му бригаду. Остання після важких боїв на покровському напрямку перебувала на відновленні в Кривому Розі. Проте не минуло й місяця відпочинку, як бійців перекинули на новий напрямок.

Віталій Вуді Біловол, командир мінометного взводу першого механізованого батальйону 47‑ї бригади, пригадав, що всередині жовтня отримав не найкращі перші враження від Курщини. Поряд із його позиціями розкинулося поле із мертвими коровами, що підірвалися на мінах, над яким стояв сморід. Схожих «пейзажів» у той час на прикордонні вистачало.

За словами Біловола, їх відправили на позиції в район Новоіванівки на заміну іншої бригади, що посипалася.

«Ми туди зайшли, і ситуація була доволі складна, — пригадав він. — За кілька днів до нашого заходу туди увірвалися штурмові групи росіян і сиділи в посадках і лісках. Нам поставили завдання заходити і обороняти Новоіванівку, Олександрію і Леонідово [сусідні села]. В останньому стояв наш розрахунок. Вступили в бойові дії. І буквально через два дні у нас була перша втрата, загинув побратим Привид».

Розрахунок Привида потрапив у засідку, адже бригада зайшла на незачищену територію. Противник з відстані 300 м почав обстрілювати українських бійців, які заховалися в одному з будинків. Куля залетіла Привиду під бронепластину в районі печінки. «Він буквально за пʼять хвилин помер, — розповів Біловол. — Хлопці відкотилися, а тіло Привида залишилося в будинку. Будинок загорівся, і повністю згорів разом із тілом».

Пізніше на згарищі він знайшов лише кілька фрагментів стегнової кістки Привида.

Біловол розповів, що на Курщині його мінометна батарея, яка складається приблизно із 35 людей, втратила 8 бійців. Ще стільки ж втратила інша батарея цієї ж бригади.

«До цього [на інших напрямках] у нас втрати були лише пораненими, — пригадує боєць. — Я отримував, хлопці, — але всі були живі за півтора року служби [до цієї операції]».

Командир іншої мінометної батареї 47‑ї бригади на позивний Друїд розповів NV, що найбільші труднощі почалися в листопаді: стало складно заїжджати на позиції та завозити боєкомплекти й продукти. Адже Росія значно посилила удари дронами, КАБами і збільшила кількість військових до 50 тис. Серед останніх, як повідомляв український президент, було й 11 тис. військових КНДР.

Наступ північнокорейців нагадував практику Другої світової. «Це коли виходять 150 людей і просто під „ура“ біжать через поле на позиції наших хлопців, — пригадав Біловол. — Я спочатку думав, що це повна дурість. Але якщо ти не рахуєшся із втратами, то це доволі ефективна практика. Бо на наших позиціях сидить по 2‑3 людини, а коли на тебе йде штурмова група по 20‑30 людей, ти ніяк не утримаєш позицію».

Росіяни активно тиснули із флангів та били по українських позиціях дронами, бомбами, снарядами.

До кінця 2024‑го територія, яку захопила Україна на Курщині, скоротилася до близько 460 кв. км.

Починаючи із січня 2025 року росіяни здобули вогневий контроль над головною дорогою постачання українських військ — трасою Суми — Юнаківка — Суджа.

«Дороги уже на 100 % контролювалися росіянами, тому заїзд чи виїзд на позиції був 100 % ураження, — пригадав Друїд. — Доводилося ходити пішки по 20 км і більше. На це йшло дуже багато часу й ресурсів».

Схожий досвід із пішими заходами пережила й батарея Біловола. Коли ворог обрізав логістику, екіпажі дронщиків на позиціях не могли працювати, бо в них просто не було дронів, а дронщики-розвідники через брак бензину не могли зарядити акумулятори своїх «очей». «От тоді почався кінець нашої історії на Курщині», — додав Біловол.

Ще один військовий, що брав участь у боях на Курщині і спілкувався з NV на умовах анонімності, пояснив, чому стан справ погіршився. «Те, що росіяни кинули величезну кількість [своїх військових сил], це факт. Це була неймовірна кількість, у тому числі й засобів — артилерії, дронів, КАБів. — розповів він. — Але й наше командування не врахувало багато факторів і не приділило належної уваги тому, щоб не допустити перерізання логістики».

Адже противник спочатку прощупував слабкі місця. А коли знайшов їх, українське командування на це «не відреагувало належним чином».

«Питання втрати позицій було швидше не у слабкості бригад, а в неправильному плануванні», — вважає цей військовий.

Микола Бєлєсков, старший аналітик фонду Повернись живим, переконаний, що противник все одно рано чи пізно виштовхнув би українські війська з Курщини. Адже у росіян була перевага в силах і засобах, вони не рахувались із втратами, закидали Суджу авіабомбами та активно застосовували безпілотники на оптоволокні, на яких не діє РЕБ.

«У нас стояло завдання: якщо вже нас будуть виштовхувати, то залупити максимально велику ціну росіянам», — пояснив військовий експерт.

Курська операція, на думку Ширяєва, змусила Росію перекинути елітні частини із запорізького напрямку, зірвавши її наступ на півдні. «Можливо, хлопці з підрозділів закріп­лення десь і втрачали позиції в Курській області, але вони вбивали противника. Кожне просування, кожен метр — це загиблий росіянин і знищена техніка», — додав офіцер.

У цій боротьбі українці, за його словами, знищили, серед іншого, дві із чотирьох бригад північнокорейців.

«Багато розумників кажуть: „Навіщо була потрібна Курська операція?“ — з легким обуренням каже командир. — Але не було б Курської операції, був би наступ на нас».

Майже фінал

Наприкінці лютого 2025‑го, як пригадав Біловол із 47‑ї бригади, стало зрозуміло: українські сили не втримають плацдарм на Курщині.

«Тому що кацапи захопили Свердліково [невелике російське село біля кордону], і наш плацдарм перетворився у «мішок», — розповів військовий.

«Тому командування вирішило відступити, щоб наших хлопців не губити», — додав один із представників ДШВ, який спілкувався з NV анонімно.

Приблизно 11 березня почали зʼявлятися дані, що росіяни зайшли у ключове для операції місто Курщини — Суджу. А 13 березня російське військове відомство повідомило про захоп­лення цього населеного пункту.

Наступного дня президент України заявив, що Курська операція виконала свої цілі, і визнав, що ситуація «дуже складна». А за два дні після цього Генштаб ЗСУ підтвердив вихід із Суджі.

Станом на початок квітня, за даними NV у структурах НАТО, українські військові втратили 90 % усієї території, що була захоплена на Курщині.

26 квітня начальник російського генштабу Валерій Герасимов заявив, що окупанти «звільнили» останній населений пункт у Курській області — Горналь.

Проте в Генштабі ЗСУ спростували інформацію росіян про нібито завершення бойових дій на території Курської області. Проєкт DeepState також повідомив, що операція триває.

21 травня Зеленський запевнив, що ЗСУ продовжують активні бойові дії в Курській та Бєлгородській областях РФ.

За словами джерел NV у Силах оборони, станом на початок червня українські військові лише частково утримували прикордоння Курщини, у деяких випадках боронили вже сам кордон, а подекуди росіяни вже зайшли на Сумщину.

Згідно з даними, озвученими українським Генштабом наприкінці квітня, від початку проведення Курської операції Росія втратила там 62,4 тис. своїх військових. Із них безповоротні втрати становили 25,2 тис., санітарні — 36,2 тис. Також було взято в полон 983 військовослужбовці РФ.

Українські втрати не розголошуються.

Бєлєсков нагадав, що Курську операцію достатньо часто критикують, — мовляв, Україна спрямувала на територію РФ сили, які могли б укріпити складний покровський напрямок на Донеччині і стабілізувати там ситуацію.

Однак, на думку експерта, в операції є й достатньо позитивних наслідків. «З огляду на кількість сил і техніки, які були там знищені, це доволі серйозно, — пояснив аналітик. — А окрім завданого ураження росіяни не могли просто дивитися, коли частину їхньої суверенної території забрали. Це також аргумент за операцію».

Цей матеріал вперше опубліковано в журналі NV № 4 за червень 2025 року. Придбати цей номер журналу можна ТУТ.