Куди котиться Європа

Збереження ЄС має бути в пріоритеті, тому що в небезпеці саме його існування. Але, як наголосив під час своєї передвиборної кампанії президент Франції Еммануель Макрон, відродження підтримки ЄС не менш важливе.

Але небезпека виходить зсередини. ЄС керується договорами, які після фінансової кризи 2008 року більшою частиною не мають відношення до умов, що склалися в єврозоні зараз. Навіть найпростіші нововведення, необхідні для забезпечення стійкості єдиної валюти, можна реалізувати тільки після міжурядових угод, що виходять за рамки вже існуючих. І, оскільки функціонування європейських інститутів ускладнюється, сам ЄС поступово стає в деякому сенсі дисфункціональним.

Єврозона, зокрема, стала повною протилежністю того, що замислювалося спочатку. ЄС повинен був стати добровільною асоціацією держав-однодумців, готових віддати частину свого суверенітету заради загального блага. Після фінансової кризи 2008 року єврозона перетворена на об'єднання, в якому країни-кредитори диктували умови країнам-боржникам, не здатним виконати свої зобов'язання. Вимагаючи жорсткої економії, кредитори по суті зробили неможливим звільнення цих країн від боргів.

Якщо ЄС продовжить вести справи як зазвичай, то надій на поліпшення ситуації мало. Ось чому необхідно радикально переосмислити Євросоюз. Підхід "зверху вниз", використовуваний Жаном Монне для початку європейської інтеграції в 1950-х роках, проробив довгий шлях, перш ніж втратити стимул. Тепер Європі потрібні спільні зусилля, які об'єднають характерний для європейських інституцій підхід з ініціативами знизу, необхідними для залучення електорату.

Подумайте про Брекзіт, який, безсумнівно, дуже небезпечний для обох сторін. Переговори про відділення з Великою Британією відвернуть увагу ЄС від його власної екзистенціальної кризи, і вони будуть тривати довше виділених їм двох років. П'ять років здається більш вірогідним – в політиці це ціла вічність, особливо в революційні часи, як зараз.

Тому ЄС повинен прагнути до конструктивних переговорів про Брекзіт, визнаючи непередбачуваність майбутнього. Під час цього тривалого розлучення, британська громадськість може вирішити, що їй краще залишитися в ЄС. Але цей сценарій передбачає, що ЄС трансформується в організацію, до якої хочуть приєднатися інші країни, такі як Велика Британія, і що люди по обидва боки Ла-Маншу переглянуть свої наміри.

Шанси на те, що обидві умови будуть виконані, невеликі, але не нульові. Для цього потрібно визнання в ЄС, що Брекзіт - це крок до розпаду Європи, а отже, програють усі. І навпаки, якщо ЄС знову стане привабливим, це дасть людям, особливо молодшого покоління, надію на краще майбутнє.

Така Європа буде відрізнятися від тієї, яка є зараз у двох аспектах. По-перше, буде чітке розходження між ЄС і єврозоною. По-друге, буде визнано той факт, що єврозона регулюється застарілими договорами і управління нею не можна змінити, тому що неможливо змінити договори.

У договорах стверджується, що всі країни-члени повинні використати євро, як тільки будуть готові. Це створило абсурдну ситуацію, коли такі країни, як Швеція, Польща і Чеська Республіка, дали зрозуміти, що вони не збираються приєднуватися до єврозони.

Ефект не можна назвати поверхневим. ЄС став організацією, ядром якої є єврозона, а інші знаходяться на нижчому рівні. Це повинно змінитися. Невирішені проблеми єврозони не повинні зруйнувати ЄС.

Нездатність прояснити взаємозв'язок між євро і ЄС показує більш серйозну проблему: віра в те, що всі країни-члени рухаються з різною швидкістю, але в одному напрямку. Фактично, збільшення кількості членів союзу явно порушує ідею "тісного союзу".

Заміна "багатошвидкісної" Європи на "багатошляхову" дасть членам більш широкий вибір демократичних рішень і дасть довготриваючий позитивний ефект. У нинішньому вигляді держави-члени хочуть підтвердити свій суверенітет, а не відмовлятися від нього. Але якщо співпраця дасть позитивні результати, відносини можуть покращитися, а слідом за коаліцією до цілей можуть приєднатися й інші учасники.

Значний прогрес необхідний у трьох областях: територіальна дезінтеграція, прикладом якої є Брекзіт, криза біженців, відсутність достатнього економічного зростання. По всім трьох питаннях Європа починає з дуже низького рівня співробітництва.

Гірше всього ситуація з проблемою біженців, і вона погіршується. В Європі досі немає цілісної міграційної політики. Кожна країна переслідує те, що, на її думку, є її національним інтересом, часто працюючи проти інтересів інших держав-членів. Канцлер Німеччини Ангела Меркель була права: криза біженців може зруйнувати ЄС. Але ми не повинні здаватися. Якби Європа могла досягти значного прогресу в пом'якшенні ефекту від кризи біженців, рух змінив би напрям у кращу сторону.

Я великий прихильник ідеї імпульсу. Ще до обрання Макрона, починаючи з переконливої поразки голландського націоналіста Герта Вілдерса на загальних виборах у Нідерландах у березні можна було побачити динаміку розвитку, яка могла б змінити політичний процес ЄС в кращу сторону. І завдяки Макрону, єдиному проєвропейському кандидату, який переміг у Франції, я набагато більше впевнений у результатах виборів у Німеччині у вересні. Там багато комбінації можуть призвести до проєвропейської коаліції, особливо якщо врахувати, що антиєвропейські та ксенофобські альтернативи вже руйнуються. Цей зростаючий проєвропейський імпульс може бути досить сильним, щоб подолати найбільшу загрозу: банківську і міграційну криза в Італії.

Мене також надихають спонтанні, низові ініціативи, які в основному підтримують молоді люди. Я маю на увазі рух «Пульс Європи», що почався у Франкфурті в листопаді і поширився приблизно в 120 містах по всьому континенту; рух «Краще для Британії» у Великій Британії; Та опір правлячої Партії права і справедливості в Польщі, а також партії Фідес прем'єр-міністра Віктора Орбана в Угорщині.

Опір в Угорщині має бути так само дивним для Орбана, як і для мене. Орбан прагнув вибудувати свою політику на особистому конфлікті зі мною, зробивши мене об'єктом пропагандистської кампанії. Він позиціонує себе як захисника угорського суверенітету, а мене – як валютного спекулянта, який використовує свої гроші, щоб наповнити Європу нелегальними іммігрантами в рамках якоїсь невизначеногї, але мерзенної змови.

Але правда в тому, що я гордий засновник Центрально-Європейського університету, який через 26 років посів перше місце у 50 кращих університетах світу у багатьох соціальних науках. Забезпечивши його, я дозволив йому захистити свою академічну свободу від зовнішнього втручання, будь то угорський уряд або хтось ще, включно з його засновником.

З цього досвіду я виніс два уроки. По-перше, недостатньо покладатися на верховенство закону для захисту відкритого суспільства: потрібно захищати те, у що віриш. Це робить ЦЄУ та стипендіати. Я впевнений, що їх рішучий захист академічної свободи і свободи асоціації в кінцевому підсумку привів в рух маховик правосуддя Європи.

По-друге, я дізнався, що демократія не може бути нав'язана ззовні. Вона повинна забезпечуватись і захищатись самими людьми. Я захоплююся мужнім опором угорців обману і корупції в мафіозній державі, яку створив Орбан, і мене надихає енергійна відповідь європейських інститутів на виклики, що виходять з Польщі та Угорщини. Хоча шлях попереду небезпечний, я можу ясно бачити в такій боротьбі перспективу відродження ЄС.