Хто так оре

Швейцарський фермер Морітц Штамм, який заснував сільськогосподарську компанію в Черкаській області, розповідає про стиль ведення фермерського бізнесу в себе на батьківщині, безпосередньо у своїй родині

Морітц Штамм,
швейцарський фермер

Ми вже більше 500 років працюємо на нашій фермі. У нас є 140 га землі, 17 тис. курей, 40 корів. У Швейцарії, де в середньому фермер володіє 30 га, це вважається великим господарством. А у нас 140 га. На фермі працюють лише дві людини: мій брат, якому трохи допомагає мій батько-пенсіонер, і дружина мого брата. Працівників у нас немає. Все робимо самі.

Звичайний працівник у сільському господарстві отримує приблизно 4 тис. франків на місяць (€3,5 тис.). Це для нас дуже багато. Тому ми використовуємо техніку, комп'ютерне обладнання тощо. Ми дивимося в комп'ютер, якщо щось не так на птахофермі, а на мобільний приходить інформація.

Поля нашої родини розташовані в 12 різних селах. У мого брата в середньому одне поле — 1,5 га. В Україні такого розміру хіба що городи. 110 га — це наші землі, 30 га ми беремо в оренду. Земля в Швейцарії дуже дорога — приблизно €15 за 1 кв. м (€150 тис./га). Держава купує у нас зерно і дає гарантію щодо вартості врожаю. Ми вже зараз знаємо, яка ціна буде приблизно на наступний сезон. В принципі, зі всієї Європи так роблять тільки у Швейцарії. Але зараз в країні змінюється політика: влада збирається запровадити в країні відкритий ринок, потроху зменшують закупівельні ціни.

З боку держави відбувається надзвичайно високий контроль за виробництвом молока: приїжджають і оглядають все, що ти робиш на полі, скільки мінеральних добрив вносиш у ґрунт, яка ширина спального місця для корови. Якщо щось не так, тобі виписують величезний штраф. Перший раз, можливо, тільки попередять, але наступного — обов'язково оштрафують.

Якщо ти дотримуєшся всіх швейцарських стандартів, то з продажами немає проблем. Ти можеш віддавати свою продукцію в будь-який магазин і торговельні мережі. Наприклад, ми продаємо нашу птицю без будь‑яких перешкод. В Україні трошки не так, тут є Наша Ряба (виробник — Миронівський хлібопродукт) та їм подібні, і вони ділять ринок між собою.

Дрібні виробники поруч з ними не мають жодних шансів пробитися на великі полиці. У нас ситуація трохи простіша: у тебе є більше шансів увійти в торговельні мережі. Не як в Україні, де, якщо ти великий виробник і у тебе "там" є друзі, вони тобі допоможуть. У Швейцарії все одно: маленький фермер ти або великий — немає різниці.

Держава виплачує дотації фермерам. Коли я працював у Швейцарії, на таку культуру, як ріпак, видавали 1,5 тис. франків (€1,4 тис.) на гектар. За кожну яблуню — 20 франків (€18,5). Які суми виплачуються зараз, я точно не знаю, але впевнений, що 60% фермерських господарств Швейцарії не зможуть вижити без цих компенсацій.

Ті, хто працює в горах, отримують більше компенсацій. У них більш витратне виробництво, і у разі якщо дотацій не буде, вони перші закриють свої ферми. Якщо там, у горах, нікому буде працювати, сіяти, косити, доглядати, це запустіння негативно вплине на туристичні потоки. У Швейцарії все робиться для того, щоб не втратити, а навпаки — зацікавити туристів. Імідж. Звісно, туризм дає великі прибутки державі. Якщо туристи перестануть приїжджати, це коштуватиме Швейцарії дорожче. Дешевше платити дотації фермерам.

Зараз у Швейцарії тільки 2% населення працюють на землі. Це дуже мало. Компенсації ще утримують ситуацію на плаву. З Європейського союзу ми отримуємо продукцію вдвічі дешевшу, ніж у Швейцарії. Мій брат заробляє на фермі 100 тис. франків (€93 тис.) на рік — це приблизно 5% від вкладеного капіталу, половина з них — дотації.

У моїй родині є генеалогічне дерево. Весь наш рід прописаний там до 1490 року — це ще за два роки до того, як Колумб відкрив Америку. Якщо ти знаєш своє коріння, ти ще більше дбаєш про своє господарство. Я знаю свій рід до 1490 року — як кого звали, що робили мої предки. Вони займалися фарбуванням текстилю.

Згідно з нашою традицією, в нашому кантоні (німецькомовний кантон Цюріх), батько передає ферму старшому синові. У Берні (двомовний кантон: французька і німецька) за традицією ферма переходить наймолодшому синові. Звісно, якби я хотів, я міг би провести переговори з батьком про те, щоб поділити господарство. Але це наша традиція.

Ще 200 років тому старший у сім'ї отримував ім'я Франц. Мого старшого брата звуть Франц. Батька — Франц. Мій дідусь — Франц. Дідусь мого дідуся — Франц, і мінімум 200 років углиб всі старші сини в сім'ї — Франци. Ферма завжди переходить Францу. Я молодший. Мене звуть Морітц.

Я не дуже люблю працювати під чиїмось керівництвом. Я хочу бути господарем. У мене було трохи грошей, і тому я шукав місце, де можна взяти землю і почати працювати. У 2004 році я приїхав в Україну на практику до одного іноземного фермера. Я бачив, яка класна тут земля і які тут можливості. У 2004 році можна було знайти ще багато порожніх земель. Мій батько взяв для мене кредит у швейцарському банку під заставу нашої ферми — ставка 2,5% річних. Це наш, іноземців, плюс. Ми можемо дешево взяти гроші. Ми не найкращі фермери. Українські фермери — справжні професіонали, просто нам легше розпочати бізнес.

Я вчився в школі фермерів — два роки практики, раз на тиждень — теорія. Потім третій рік ти вивчаєш основи бухгалтерії, механіки, агрономії, тваринництва. Потім — іспит. Приїжджають експерти на фермерське господарство і запитують тебе про все: про посів, зерно, добрива, техніку, запитують про екологію, генетику, агрономію.

Далі, якщо у тебе є в сім'ї ферма, ти вчишся ще два роки, але вже опановуєш бухгалтерію, економіку. Ця школа дає нормальну професію. Практика — найголовніше. Для мене неважливо, чи знає мій агроном всі латинські назви рослин, оскільки це мені не допомагає. Раніше в кожному кантоні працювали мінімум одна-дві школи фермерів. Зараз їх менше. В Україні, на жаль, таких шкіл, де було б якомога більше практики, немає.

Менше 5% українців я можу взяти до себе на роботу. Не хочу погано говорити про людей, але колишня система — комунізм — відучила їх від самостійної праці. У мене немає часу стояти біля кожного працівника і десять разів розповідати, як і що робити. І я шукаю таких людей, які можуть самі приймати рішення. Їх знайти важко.