29 червня президент США Дональд Трамп дав журналістам знати, що під час липневої зустрічі з Путіним предметом їхнього обговорення може бути визнання незаконного захоплення Криму Росією. З того часу Білий дім відступився і наполягав на тому, що політика США не змінилася. Проте, президенту США та його опікуванцям може стати в нагоді якась пам'ятка.
У березні 2014 року тисячі громадян України автоматично стали громадянами Росії незалежно від того, хотіли вони цього чи ні. Коли Росія незаконно анексувала Крим, а будь-кому, хто народився на півострові, або кому-небудь з кримським свідоцтвом на проживання, надали російське громадянство. Щонайменше 3500 громадян України зберегли свої паспорти і відмовилися від російського громадянства. Через 4 роки їхній вибір здається героїчним.
Кримські та російські телеканали гарячково передбачали швидку кончину України, а жителі півострова перебували в постійному страху. Шрами, залишені агентами «Російської весни», також були більш ніж реальні. Тоді було не прийнято говорити про зниклих друзів або виклики на допити. Більше того, це було небезпечно: тих, хто ставив багато запитань, очікувала неприємна доля.
Тих, хто задавав багато питань, очікувала неприємна доля
У кращому разі їх звільняли, у гіршому – могли викликати на бульвар Івана Франка, 13, у будівлю, де раніше протягом десятиліть діяла адміністрація комітету з питань держбезпеки СРСР у Криму, а потім була СБУ.
З весни 2014 року офіс російської ФСБ у Республіці Крим і місті Севастополь також, за іронією, розмістився саме на бульварі Івана Франка, 13, названому на честь одного з головних літераторів України. Примітно, що окупаційна влада зберегла всі пам'ятники великих українських письменників, таких як Тарас Шевченко, а також назви вулиць і площ на честь українських художників та істориків.
У радянський період у побуті було багато заборонених виразів, що описують політичні аспекти життя: тепер вони відомі і на Заході. До них належать «самвидав» (видання книги самим автором), «ворог народу», «капіталістичні країни» і «соціалістичний блок». У ранні роки ери Брежнєва був ще один термін: «відмовники совісті», який встосувався радянських громадян, яким було відмовлено в еміграції. В основному, ці «відмовники совісті» були радянськими євреями, яких комуністичний режим не хотів передавати в Ізраїль. Масові протести по всьому світу та ухвалення поправки Джексона-Веніка Конгресом США (тоді американці обмежили торгівлю з країнами, що перешкоджають еміграції) повністю змінили ситуацію.
Термін «відмовники совісті» можна застосувати і до 3500 громадян України, які відмовилися від російського громадянства в 2014 році. Їх було б набагато більше, якби людям дали більше двох тижнів, щоб подати заяву на відмову від російського громадянства. У цьому був сенс: громадянам України доводилося вистоювати в довгих чергах, щоб подати заяву на право відмови від громадянства, якого вони не хотіли.
За оцінками правозахисних організацій, кількість охочих відмовитися від російських паспортів була як мінімум у п'ять разів більшою: але їхні заяви або відхилили, або залишили недостатньо часу на розгляд.
Вся суть ситуації в тому, що примусова видача російського громадянства на окупованій території суперечить зобов'язанням Росії на міжнародній арені і Загальній декларації прав людини.
Найкрасномовніші приклади автоматичного присвоєння громадянства – видача російських паспортів двом найвідомішим політичним в'язням Кремля, Олегу Сенцову та Олександру Кольченку. Незважаючи на їхнє бажання залишитися українськими громадянами, Росія заявила, що вважає їх своїми. Очевидно, що у Сенцова і Кольченка не було можливості подати заяву на відмову від російського громадянства: вони були за ґратами. І список цими двома не обмежується.
Я знаю кілька випадків, коли подібне відбувалося і з іншими кримчанами. Микола Семиноженко, 40-річний житель Сімферополя, і його 18-річний син Олексій (прізвище змінене через побоювання за безпеку їхніх родичів у Криму) виїхали на роботу до Чехії у 2013 році. Я зустрів Миколу на презентації книги в 2016-му в Празі, де він і розповів мені свою історію. У 2016 році до їхньої квартири в Сімферополі завітали представники нової російської поліції і військового комісаріату, які шукали сина Олексія, який ухилявся від обов'язкової військової служби у Збройних силах РФ. Перелякані родичі Миколи зателефонували йому в Чехію, щоб попередити про це. Після з'ясування обставин Микола дізнався, що в 2014 році окупували владу автоматично – без згоди – надали їм російське громадянство на підставі проживання в Криму. З того часу Микола і Олексій не поверталися до Криму, побоюючись арешту.
В ейфорії від анексії Криму російські паспорти видавали всім підряд: влада не звертала уваги на невідповідності в документах. Багато паспортів було видано внутрішньо переміщеним особам з Донецької та Луганської областей, а також студентам з тимчасовою реєстрацією з інших регіонів України. Сьогодні кримська влада конфіскує російські паспорти у тисяч таких мігрантів і змушуэ їх покинути півострів. У 2014 році для охочих отримати житло в Криму були встановлені квоти в 5400 осіб: для іноземців, зокрема і громадян України. З них 3500 були «відмовниками совісті»: як і за часів СРСР, вони стали «кухонними дисидентами» і повинні були покинути півострів. З 2014 року до Криму з РФ також прибуло понад 250 000 осіб. Але це вже зовсім інша історія.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікація повної версії тексту заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени