Минулої неділі колеги попросили мене прокоментувати у програмі «Ганапольське» третю річницю приєднання Криму — як заведено називати путінським «новоязом» анексію півострова, який входив у міжнародно визнані кордони України. Визнані зокрема й двосторонніми договорами і угодами між Москвою і Києвом.
Чесно кажучи, мені було важко сказати щось нове на цю тему. Я можу тільки повторити те, що вже говорив неодноразово – і в інших ЗМІ, і в публічних виступах. Я прекрасно розумію, що йду проти течії російського ідеологічного «мейнстріму» — зокрема й опозиційного. Адже не секрет, що багато лідерів російської опозиції вважають за краще не займати чіткої позиції щодо анексії Криму... Але роблю, що слід і будь, що буде.
Можна святкувати річниці «приєднання» Криму до посиніння, до хрипоти, до втрати пульсу, до бійки, до важкої стадії сп'яніння і подальшого настільки ж важкого похмілля – це нічого не змінить.
Крим був відторгнутий, вкрадений, присвоєний – це була таємна військова операція, якою особисто керував президент РосіїАдже насправді все гранично ясно і просто. Крим був відторгнутий, вкрадений, присвоєний – це була таємна військова операція, якою особисто керував президент Росії – він сам через якийсь час в цьому публічно зізнався. Операція, незграбно прикрита наспіх, на живу нитку зшитим «референдумом».
Ніхто в світі анексію Криму не визнав. За анексію Криму проти Росії введені міжнародні санкції, скасовувати які ніхто не збирається — незважаючи на бадьорі прогнози прокремлівських горе-аналітиків, які періодично пророкують, що скасування санкцій ось-ось відбудеться.
Ага, відбудеться, наставляй кишеню.
Як у випадку з Трампом. Як вже на Трампа сподівалися: він санкції скасує! Але новий президент США візьми та заяви, що Крим був незаконно анексований і повинен бути повернений Україні.
Росія, звичайно, хвора. У всякому разі, мені це виразно бачиться з мого київського далека.
Як можна зробити святом дату міжнародного злочину? Влаштовувати урочистості та концерти?
Як можна пишатися тим, що засуджує весь світ?
Як можна хоча б на секунду не замислитися над тим, що в результаті всього того, що сталося кримськотатарський народ – один з репресованих Сталіним народів — повернувся, по суті, до приниженого і зневаженого становища? Що, по суті, в повному обсязі реанімована одна з найганебніших сторінок в історії вітчизняної національної політики?
Як можна не бачити очевидного: від «приєднання» Криму життя простого російського обивателя не стало краще ні на йоту?
Як можуть люди в здоровому глузді радіти тому, що твій уряд у світі сприймають як міжнародного хулігана, який ще куражиться, нахабно бреше всім в очі – мовляв, я тут ні при чому, мене тут не стояло, нас там немає і т. д. і т. п.?
Подія, яка подавалася путінською пропагандою мало не як нова точка відліку на шляху відродження Росії як великої держави, думаю, насправді рано чи пізно буде сприйматися як відправний пункт в історії деградації путінського режиму. Процес цей буде, найімовірніше, довгим. Але рано чи пізно путінського режиму не стане.
За яким сценарієм це станеться – сьогодні навряд чи хтось зможе описати. Але станеться це неминуче – і не виключено, на жаль, що відбудеться це за набагато більш жорстоким і кривавим сценарієм, ніж той, за яким відбулося падіння комуністичного режиму в СРСР.
А Крим – його доведеться повертати. Як довелося повернути незалежність Латвії, Литві та Естонії через 50 років після того, як Радянський Союз здійснив акт анексії трьох балтійських держав – акт, який ніколи не був визнаний тими ж самими Сполученими Штатами. Це теж буде, можливо, дуже важкий і болісний процес. Але піде він неминуче — пом'яніть моє слово.
Текст опубліковано з дозволу автора
Більше поглядів тут