Тиждень тому тому бразильський письменник Пауло Коельо написав: «Наша країна в сльозах». Він мав на увазі вражаючу втрату найбільшого в Південній Америці Національного музею Бразилії, що стала пекельним спектаклем для усього світу.
2 вересня у бразильському Ріо-де-Жанейро розгорілася нечувана пожежа – на очах зникала одна з основних історичних пам’яток Бразилії – королівський палац і місце, звідки почалася бразильська незалежність. Він згорів дотла: разом із резиденцією португальських королів часів наполеонівського екзилю і бразильських імператорів загинуло 20 мільйонів експонатів. Зруйновані наукові лабораторії, архів наукових робіт за століття, колекція аудіозаписів зниклих мов Південної Америки, колекція корінних народів, зрештою, навіть кістяк унікального південноамериканського довгошийого динозавра. «Що тепер буде з нашими душами?», – написав про це Коельо.
А наступного вечора на вулиці Ріо вийшли тисячі розлючених громадян – закликати до відповідальності уряд, який допустив, перефразовуючи Коельо, аби бразильці втратили душу. Впродовж років музей страждав від недофінансування такою мірою, що у 2015 році змушений був закрити двері для відвідувачів через брак коштів на охорону і прибирання, а працівники музею оголосили краудфандингову кампанію на ремонт зали, де й розміщувався славнозвісний динозавр Maxakalisaurus. Зрештою, брак коштів на протипожежну систему тут і тепер і призвів до втрати кількастолітнього надбання бразильського суспільства і – як мінімум – всієї світової науки.
"Що тепер буде з нашими душами?"
Однак, занедбування музеїв – історія настільки звична для України, що не всіх нас навіть здивує таке ставлення до провідної світової інституції. Ми також пам’ятаємо вимушені краудфандингові кампанії українських музеїв на ремонт підлоги чи інші дрібні роботи. Більше того, в публічному просторі це не раз виглядало як перемога, а не цілковита зрада. Чому зрада? Бо музей є інституцією не для кількох ентузіастів. Це – пробачте за банальність – скарбниця для усіх, усього суспільства, і саме все суспільство розділяє відповідальність як мінімум за національні музеї. А це значить центральне державне фінансування на належному рівні. Я навіть боюся думати, які саме з українських національних музеїв також не мають належно діючої протипожежної системи, і що можемо втратити ми. Після усіх експропріацій і анексій архівів та колекцій це боляче навіть уявляти (ви знали, наприклад, скільки українських архівів початку ХХ століття досі в Москві і як мало до них доступу?).
Але завжди є якесь «але». У нашому випадку – України – крім занедбування з боку суспільства (усвідомлено не пишу «держави», бо держава є такою, якою її робить суспільство) відомі і приклади справді неймовірної професійної відданості людей, завдяки яким колекції усе ж таки зберігаються. Наприклад, випадок нашого Національного художнього музею під час Революції гідності і його тодішньої директорки Марії Задорожної. Нагадаю, що це знаменитий музей з левами на самому початку вулиці Грушевського, саме там, де розгорнулося протистояння між майданівцями і «Беркутом». Задорожна у буквальному фізичному сенсі провела всі три місяці Євромайдану у музеї, не покидаючи його території ні вдень, ні вночі, евакуюючи твори до підвальних сховищ, проводячи постійні переговори з усіма, від чиїх дій хоч якось залежала збереженість музею або хто міг завдати йому шкоди – від лідерів Майдану до тітушок, які облюбували собі «позиції». Зрештою, Національний художній музей України не постраждав, і найціннішу колекцію українського мистецтва ми не втратили. А якби втратили, то з нею зникли б докази інтелектуального життя на наших теренах за тисячоліття. Вражає, правда?
А ще Коельо написав таке, що можна сказати й про Україну. Він запитав, як же так, що найцінніший музей велетенської Бразилії мав лише 150 тисяч відвідувачів на рік (а це приблизно на 100 тисяч менше, ніж відвідування Мистецького арсеналу у 2017 році) при мільйонах бразильських туристів, які охоче відвідують прекрасні музеї закордоном. Але – виходячи з цифр – майже ніколи не ходили до Національного музею Бразилії. І краща гостьова інфраструктура Лувру тут ні разу не виправдання. Бо гостьова інфраструктура музею в Ріо залежала від волі тих самих туристів, тільки зверненої на питання власної відповідальності. У них же там демократія, а значить, порядок денний уряду визначається самими громадянами. Точнісінько, як в Україні.
Нині громадяни Бразилії розлючені й це матиме реальні політичні наслідки – зрештою, найбільше цінуєш те, що втрачаєш, особливо, якщо це твоя душа. Тобто, пам’ять, гідність, знання, краса, врешті-решт. Оце все, що і робить нас людьми. І це великий урок для України, бо ось, що стається, коли занедбувати важливе, зосереджуючись тільки на терміновому.
Колонку опубліковано в журналі Новое Время за 13 вересня 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени