Досить поглянути на рішення Комуністичної партії Китаю скасувати обмеження президентського терміну, що дозволяє Сі Цзіньпіну нескінченно перебувати при владі, щоб зрозуміти – за вікном авторитарних правителів настала весна. І нікому більше не потрібно турбуватися про те, що подумає Америка.
Просто бути "президентом" або "прем'єр-міністром" більше не модно – це данина 1990-му. Сі хоче бути імператором, а не президентом. У Росії Володимир Путін хоче бути царем, а не президентом. У Туреччини Реджеп Таїп Ердоган хоче бути халіфом, а не президентом. В Єгипті Абдель Фаттах Ас-Сісі хоче бути фараоном, а не президентом. В Угорщині Віктор Орбан хоче бути королем, а не прем'єр-міністром. В Ірані Алі Хаменеї вже отримав найбажаніший титул сьогоднішнього дня – верховний керівник. І він планує його зберегти. Такий тепер сезон.
Мартін Лютер Кінг якось зазначив, що "дуга морального всесвіту довга, але вона схиляється до справедливості". Якщо це так, то в цьому десятилітті вона, схоже, обходить стороною кілька дуже великих і важливих країн. "Дуга історії, мабуть, менше схиляється до справедливості та свободи, але більше – в бік 1930-х", – зазначив Майкл Манделбаум, автор книги "Провалена місія: Америка і світ після холодної війни".
Вдома немає кота, і на те є причина. Він загубився
Як би не хотілося, в цьому не можна звинувачувати одного лише Дональда Трампа. Хоча йому не тільки комфортно з такими іноземними лідерами – у випадку з Путіним і Сі він, здається, навіть боїться їх і заздрить обом.
Якби ми намалювали мапу світу з точки зору Трампа, то з одного боку від стіни на ній виявилися б Трамп-тауер, Білий дім і резиденція Мар-а-Лаго. А з іншого були б гольф-майданчики Трампа; країни, які виграли конкурс Міс Всесвіт; іноземні олігархи, які фінансували його компанію The Trump Organization; а ще прапорці, що позначають Північну Корею та американське посольство в Єрусалимі. Весь інший простір займали б плями, позначені як "глушина".
Але справа в тому, що Трамп також є відображенням того виснаження, яке панує в країні, яка просувала демократію. "Це почалося після 11 вересня, коли Буш застряг в Іраку та Афганістані, – каже Манделбаум, експерт із зовнішньої політики США. – Потім ситуацію загострила фінансова криза 2008-го. Обама вірив, що Америка і Близький Схід порозуміються, якщо ми виведемо звідти свої сили. А після цього ми отримали безглузду самозакоханість Трампа з його схильністю робити висновки про зарубіжних лідерів, виходячи не з підтримки прав людини або демократії, і навіть не з підтримці США, а лише з того, наскільки вони його хвалять".
Розстеліть перед Трампом червону килимову доріжку, і можете закатати стільки демократичних протестувальників, скільки вам буде завгодно.
Втім, хто захоче дивитися на нашу нинішню демократію як модель для наслідування? На утримання Білого дому йде $1 млрд, Конгрес став майданчиком для легалізації хабарництва, президент сказав, щонайменше, 2 тис. брехливих і таких, що вводять в оману, висловлювань з моменту вступу на посаду – і його власній партії на це наплювати, культ зброї тримає Конгрес у лещатах, прораховане комп'ютерами перекроювання виборчих округів дозволяє кандидатам обирати виборців, а не бути обраними ними.
У нас також є головна державна телемережа, Fox News, яка ставиться до президента як до "дорогого лідера" – так само поводиться китайська компанія People's Daily щодо Сі.
Чи така це демократична модель, заради запозичення якої ви станете перед танком?
Існують й інші тренди. Один із них – прагнення до стабільності. Наприклад, у країнах на кшталт Єгипту, Ірану або Росії люди ставлять під сумнів нещодавні невдалі демократичні революції (або дивляться на хаос, що настав у Сирії та Лівії) і згадують відому арабську приказку: "Краще сто років жити за тиранії, ніж один день – за анархії". Правителі в цих країнах навчилися майстерно грати на цих популярних страхах нестабільності й анархії.
До того ж поєднання кліматичних змін і падіння урядів у низці країн Близького Сходу, Африки і Латинської Америки призвело до того, що на дорогах по всьому світу тепер більше біженців, ніж будь-коли після Другої світової війни. Всі вони намагаються вибратися зі свого "світу безладу" у "світ порядку".
Ці потоки біженців стали зручною страшилкою для лідерів, що поєднують своєрідний агресивний націоналізм історичного призначення ("Тільки я зможу повернути нашій країні гідне місце в світі") з агресивним захистом національних кордонів. Такий підхід допомагає їм посилити владу і контроль над кордонами, а також відвернути увагу від того, скільки крадуть вони та їхні поплічники.
Разом із тим стрімкі зміни на ринку праці і в сфері соціальних норм виявилися для багатьох людей дуже швидкими. Тому вони шукають лідерів, які зведуть стіну, здатну зупинити вітер змін і повернути їх у 1950-ті.
Зрештою, є технології. Вони виявилися ефективними для мобілізації протестувальників на площі. Але також є ефективними для автократів, які використовували розпізнавання осіб, кібершпигунство і збір даних, щоб успішно стежити за протестувальниками, заарештовувати їх і змушувати їх мовчати.
У довгостроковій перспективі я все ще вірю, що ця фаза пройде. Що стабільність і медові гори, обіцяні цими сильними лідерами, доведуть свою ілюзорність. І вільний потік ідей і людей, а також регулярна зміна керівників при владі доведуть свої переваги для побудови кращого майбутнього. Однак цього не буде, поки ми не доведемо їхню дієздатність тут, в Америці. Сьогодні цього немає.
Вдома немає кота, і на те є причина. Він загубився.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікація повної версії тексту заборонена
Оригінал опубліковано на The New York Times
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени