Жорстока правда про коронавірус. Відомий нейрохірург Генрі Марш — про те, чому це катастрофа і чим ми жертвуємо в цій війні

Я усвідомив, що коронавірус стане дуже серйозною проблемою незабаром після мого 70-річного ювілею. Ми радісно святкували його у вузькому колі сім'ї і друзів. Однак, оглядаючись назад, я розумію, що деякі з них напевно вже були інфіковані. Ми жартували про рукостискання й обійми. Я вчасно не звернув на це увагу, але тоді ми відзначали не тільки день народження, але і мій перехід у групу ризику.

У пандемії немає нічого нового, як і в нашій короткій пам’яті — особливо про болючі події. Час лікує будь-які рани, як то кажуть, але це робить нас вразливішими. Більшість з нас також страждає від вродженого біологічного оптимізму, тому ми віримо в те, що погане може траплятися тільки з іншими. Але виникають великі проблеми, якщо до тих самих слабкостей схильна державна влада.

Спочатку почекавши, але потім, усвідомивши проблему, Китай рішуче приступив до дій — у його пам’яті були свіжі спогади про більш смертельний, але менш інфекційний коронавірус SARS. Однак більшість з нас на Заході — включно зі мною, безумовно, нашими політиками (які витати у хмарах) і лідерами Національної системи охорони здоров’я (NHS) — заспокоювали себе думкою, що те, що відбувається в Китаї — це щось далеке і незначне. Мовляв, у будь-якому разі це захворювання людей похилого віку, які все одно скоро помруть. Не панікуємо! Зберігаємо спокій і продовжуємо! (і не витрачаємо великі гроші на захисний одяг для медпрацівників). Як же ми помилялися.

Всі пандемії, як кажуть нам експерти, різні. У новому коронавірусі дивно те, що він переважно (але не тільки) становить серйозну загрозу для людей похилого віку, а також для тих, у кого є супутні захворювання. З невідомої причини, значна кількість пацієнтів середнього віку також перебуває в зоні ризику. Очевидно і те, що у багатьох заражених немає симптомів, тому вони заражають інших, не знаючи про це — що робить контроль над захворюванням ще складнішим.

У сприйнятливих людей вірус у перші кілька днів викликає пневмонію (коли симптоми складно відрізнити від звичайної застуди або грипу). У минулому не існувало лікування від вірусної пневмонії, крім кисню. Ви виживали або вмирали. Зараз ми можемо рятувати людей за допомогою апаратів штучної вентиляції легенів (ШВЛ), які подають кисень у легені, які вже не справляються. Але навіть з апаратами багато людей загине.

Пандемії — це давня проблема, а COVID-19 — просто найновіша з них. Є безліч прикладів, коли пандемії різко змінювали хід історії. Але ця по-особливому сучасна, в сучасному світі набагато більше літніх людей.

І в минулому не було апаратів ШВЛ. Майже напевно зараз багатьом пацієнтам вони знадобляться, хоч смертність і тримається в межах 1%. Це дуже розмите значення, адже ми просто не знаємо, скільки безсимптомних випадків серед населення Землі і хто з госпіталізованих помре.

Але навіть цей 1% — це тисячі людей, можливо, мільйони в усьому світі, яких без апаратів ШВЛ чекає смерть, і зовсім не кожен з них буде старий чи нездоровий. І хіба старі і хворі не заслуговують лікування? (…)

Соціальні взаємодії визначають поширення респіраторного вірусу. Вірус користується тим, що ми такі соціальні створіння. Він передається від людини до людини — через дотик, прояви почуттів, краплі в повітрі, через поверхні, яких ми торкалися. Саме тому політики та їхні радники-експерти зіткнулися з жахливим вибором.

Як знайти баланс між обмеженням соціальних взаємодій, ризикуючи при цьому обвалити економіку, в ім'я порятунку бебі-бумерів, працівників охорони здоров’я і деяких молодих людей, і майбутнім наступного покоління? Наприклад, задумайтеся — зараз майже кожна дитина на планеті позбавлена шкільної освіти. Якщо впаде медична система, помруть не тільки інфіковані коронавірусом, а й хворі з іншими небезпечними для життя станами, не отримавши доступу до лікування, яке вони отримали б до цієї катастрофи.

Політики говорять про «війну» з вірусом. Війна вимагає жертв. Ми жертвуємо літніми людьми заради молодших пацієнтів, які можуть довше прожити? А коли ми відновимо економічну діяльність заради майбутніх поколінь? Рішення про те, кому жити, а кому вмирати на піку кризи впадуть на плечі бідних лікарів, які піклуються про своїх пацієнтів. (…)

У нас немає іншого вибору, окрім як застосовувати жорстокий утилітарний розрахунок, що суперечить самому ідеалу святості життя. Скільки конкретно цьому пацієнтові залишається жити? Чи є у нього утриманці? Сам факт того, що людину хтось любить — це ще не підстава її лікувати. Нам, лікарям, завжди доводилося оцінювати ситуацію подібним чином, але, як правило, дуже акуратно. Тепер моїм колегам доведеться приймати набагато більшу кількість таких рішень. І я їм не заздрю. На жаль, буде й елемент випадковості в дусі «хто перший прийшов, того першим і обслужать». (…)

Ця криза жахливим чином оголила неадекватний стан системи охорони здоров’я, за це заплатили життями не тільки пацієнтів, але лікарів, і медсестер. (…)

Я можу тільки сподіватися, що з цієї трагедії ми можемо отримати якусь користь. Я щиро вірю в принципи NHS — ми скоро побачимо, як роздрібнена, дуже дорога і вкрай комерціалізована система охорони здоров’я США справлятиметься з кризою. Я був дуже радий, якби політики перестали нехтувати охороною здоров’я, навіть ціною вищих податків.

Згадуючи про свою байдужість до вірусу, коли він з’явився в Китаї, мені гріх засуджувати західні країни за те, що вони спершу спробували втекти від прийняття складних рішень. Але на початку лютого вже було очевидно, що ризик поширення захворювання був дуже великий і що саме драконівські методи Китаю допомагають його стримати. Італії довелося вивчити цей болючий урок самостійно.

Легко мудрувати, кажучи про минуле, але неготовність систем охорони здоров’я — брак засобів особистого захисту для медиків, належного виконання правил гігієни в лікарнях і тест-систем — пізніше потрібно буде ретельно розслідувати. Комусь доведеться взяти за це відповідальність, але поки урядам потрібно сконцентруватися на тому, щоб надолужити згаяне. (…)

Торік я нарешті вийшов на пенсію, але кілька днів тому відновив зв’язок з колишніми колегами, щоб дізнатися, що відбувається. Кілька з них вже заразилися. Мої колеги говорять про повний хаос у лікарнях — нестачу захисного одягу і чітких інструкцій про гігієну. (У Китаї в ліфтах є одноразові зубочистки для натискання кнопок — вірус може жити на поверхнях кілька днів). Нестача тестів означає, що у них немає можливості дізнатися, чи заражені пацієнти, що не потрапили в лікарню з вірусною пневмонією. Так лікарні стають інкубаторами для вірусу, де заражаються медпрацівники і, найімовірніше, багато пацієнтів, яких відправили додому. Колегам здається, що їх віддають у жертву, як гарматне м’ясо. Тільки зараз, коли ми вже чекаємо піку хвороби, цей кошмар і ці проблеми намагаються виправити.

Моя дружина Кейт молодша за мене на 12 років, але вона приймає імунопригнічувальні ліки для лікування хронічного захворювання, тому вона теж в групі ризику. Найімовірніше, вона підхопила коронавірус — можливо, на мій день народження — зараз у неї рання стадія. Коли ви прочитаєте цю статтю, напевно, все вже буде ясно — чи виникне у неї пневмонія, яка загрожує життю, чи ні.

Лікарі зазвичай з тривогою і фаталізмом дивляться на здоров’я своєї родини. Ми знаємо, що з людьми трапляється погане, ми щодня бачимо це на роботі — але нам відомо і те, що це рідкість (поки ви не постарієте). Коли члени наших сімей хворіють, нам доводиться боротися з професійним реалізмом і тривогою, викликаною занадто великими знаннями. У мене немає іншого вибору, крім як думати про найгірше, що може статися, опрацьовуючи свої почуття з цього приводу, а потім спробувати їх відкласти в сторону. Напевно, це можна називати «катастрофізація», але боюся, що коронавірус — це катастрофа, хоч навіть більшість з нас, хоч як би це дивно звучало, її переживе.

Панічні закупівлі — це реакція на це відчуття катастрофи, яка починається. Кілька днів тому я пішов у магазин. Хоча вдома в мене і був запас їжі на кілька днів, мені довелося боротися з майже непереборним бажанням щось купити, що завгодно, щоб повернути контроль над страшною невизначеністю. І водночас, вірус — не загрожує їжі або туалетному паперу. (…)

Заспокоївши себе купівлею пакету картоплі, я обійшов кілька супермаркетів із суто антропологічної цікавості. У престижному супермаркеті не було джина і тоніка (…) Ніде не було туалетного паперу, а в останні дні навіть швидкопсувні фрукти й овочі — що геть абсурдно — зникли з полиць.

Звичайно, за натурою ми добувачі, які в минулому ледве зводили кінці з кінцями. Тепер, коли у нас з’явилися морозилки і холодильники, ми стали панічними покупцями. Супермаркети стали виділяти спеціальний години для літніх людей — але я бачив, які в цей час величезні черги, як щільно люди стоять один до одного перед відкриттям супермаркету. Найімовірніше, ці люди в блаженному невіданні про ризик, але це потрібно змінити. Напевно, саме це спочатку відбувалося в Італії. (…) Але через деякий час люди зрозуміли, що це зовсім необов’язково. І є речі, які непокоять серйозніше, ніж туалетний папір — наприклад, смерті близьких. (…)

З дружиною ми вирішили жити нарізно, поки вона не одужає. Ми дуже сумуємо одне за одним і часто зідзвонюємося протягом дня. Дивно, що нас лише двоє — серед сотень мільйонів людей по всьому світу, чиї життя, можливо, змінилися назавжди через декілька нанометрів вірусного РНК, через те, що наш уряд не сприйняв проблему серйозно, поки не було занадто пізно.

Самопожертва завжди була невід'ємною частиною роботи лікаря. Це джерело гордості і болю і того, чому лікарі й медсестри заслуговують на нашу повагу. Рідко, коли на самопожертву уповали так, як за часів кризи COVID-19.

Уряд каже, що хоче відкликати лікарів з пенсії. Можливо, це через мій вік, але зі мною поки не зв’язувалися. З огляду на те, що я чув від колег про стан лікарень Лондона, сама думка про те, що мені доведеться повернутися на роботу, викликає тривогу у мене і моєї сім'ї, але якщо покличуть — я відгукнуся.

Повну версію колонки читайте на Financial Times

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ