Казка чи брехня. Чому історія принцеси Діани в серіалі Корона жахає, — автор The Guardian
Ми рекомендуємо27 листопада 2020, 21:31
Весілля Чарльза та Діани було схоже на казку. Це старий міф: дівчина виходить заміж за принца і стає принцесою, але у будь-якої хорошої казки є похмуре підґрунтя. У центрі — сором’язлива добра дівчина, яка з певних причин має бути незайманою (всі зациклені на цьому). Після весілля палац стає в’язницею, і вона жахливо страждає. З розвитку справи — зради, спроби суїциду. Врешті-решт вона тікає, але її свободу перериває передчасна смерть. Люди сумують як ніколи.
Це потужна історія, тому до неї постійно повертаються. Деякі газети як і раніше зациклені на принцесі, постійно публікуючи нові повороти та зачіпки. Останньою з цих новин стало те, що її, можливо, схилили до сумнозвісного інтерв'ю BBC з Мартіном Баширом використовуючи сфальсифіковані документи. І ми бачимо, як її белетрізують — цього разу її зіграла Емма Коррін у драмі Netflix Корона. І цей серіал — вигадка, хоча брат Діани вважає, що повинен нагадувати людям про цей факт, тому що більша частина тієї історії, яку люди сприймали як мильну оперу задовго до того, як вона стала такою, містить упередженість і припущення. Проте Коррін вловила дещо в юній Діані — її чутливість і самотність, що знайшли у людей відгук і сприяють ще більшому співчуттю до її нещасного життя в статусі принцеси.
Цю історію тепер відкриває для себе нове покоління, яке було або дітьми, коли померла Діана, і не розуміло, чому їхні мами плакали, або ще не народилося. (…)
«Я не була неврівноваженою, — сказала одного разу принцеса Діана колишній королівській кореспондентці Дженні Бонд. — Проблема була в тому, що для свого оточення я була занадто адекватною». І в цьому суть монархії: все це ненормально, і тепер молоді люди вперше відкривають для себе, наскільки це ненормально, завдяки історії про те, що їм тепер нагадує жертвоприношення діви. Звісно, і тоді були феміністки, які так думали. Були значки з написом: «Не роби цього, Ді!»
Коли вона померла, мільйони жінок (не кажучи вже про геїв, до яких Діана проявляла величезне співчуття під час своєї роботи з ВІЛ-інфікованими), відчували не лише інстинктивне співчуття до цієї самотньої жінки, з якою погано поводилися, але і своєрідну скорботу. Це висміювали як істерію, але це дійсно було проявом співчуття і, ймовірно, почуття провини (а для кого пишуться в газетах заголовки і папараці полюють на знімки?).
У наші дні багато дівчат називають себе феміністками, і дивляться на історію Діани з жахом, як і на те, як ставилися до Моніки Левінські. Це покоління, яке виросло в культурі знаменитостей, одержимих болем жінок, і тепер, коли вони бачать у пресі критику герцогині Сассекської, то задаються питанням, що ж з того часу змінилося. У дружини принца Гаррі такі ж гуманістичні прагнення, як і в його матері, і це — разом з її расовою приналежністю — зробило її легкою мішенню в давній культурній війні, спрямованій проти борців за соціальну справедливість і расову рівність.
Ці ж воїни хочуть залишити недоторканною ширшу історію британського істеблішменту. Мовляв, історії мають залишатися незвіданими, а судити їх потрібно за стандартами того часу, а не за нашими. Пам’ятники мають залишатися, а національні інститути не повинні занадто глибоко копатися в своїй власній похмурій історії. Національний фонд наразі зазнає критики за (не можу повірити, що я це пишу!) прагнення до більшої історичної прозорості щодо зв’язків між аристократією, яка заробила свої статки на трансатлантичній работоргівлі.
Я виросла недалеко від місця з особливо огидною історією — замку Пенрін у Північному Уельсі. З дитинства я знала, що він був побудований на зґвалтуваннях, вбивствах і поневоленні людей на Ямайці. Мені було відомо і те, що експлуатаційні методи нащадків родини призвели до трирічного страйку, в результаті якого робітники кар'єрів і їхні сім'ї голодували, якби не загальнонаціональна солідарність інших людей робітничого класу. Цей страйк почався 120 років тому цього місяця, а злидні цього регіону, що тривають — живий доказ того, що аристократи-колонізатори настільки ж рідко виявляли симпатію до місцевого населення. Деякі досі відмовляються робити це.
Цікаво, що в довгостроковій перспективі ця тенденція історичного ревізіонізму означатиме для монархії та аристократії. Я не розумію, чого можна домогтися, приховуючи справжню історію британської класової системи. Люди кажуть, існує інтернет. Минулого не приховати — як би ви не старалися, у нього є звичка спливати. Зрештою, жорстокість завжди виходить на перший план. Змучена принцеса, земля замків, побудованих на крові. Хай там як, а казковий фасад завжди трісне.
Оригінал опубліковано на The Guardian
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ