Ось уже кілька років вчені говорять про те, що світ переживає часи «демократичної рецесії». Рух країн назустріч демократії уповільнився, зупинився, подекуди навіть згорнувся. Також відмічається вихолощення демократії у розвиненому індустріальному світі. Коли ми задумуємось про цю проблему, неминуче та справедливо згадуємо Дональда Трампа, його напади в бік суддів, вільної преси та навіть його власне міністерство юстиції. Та тривожна ерозія основної демократичної норми відбувається й з боку лівих.
Стало звичним чути від них вимогу відмовляти сумнівним правим фігурам у доступі до платформ, де вони могли б висловити свої погляди. Колеги відмінили запрошення таким спікерам як Кондоліза Райс та Чарльз Мюррей. Інші не хотіли чи не могли дозволити консервативним гостям висловити їхню думку, а протести затьмарювали події.
Аналогічні протиріччя затягнули і Стівена Беннона, який за останні кілька місяців чимало з’являвся на радіохвилях та у пресі – включаючи моє з ним інтерв’ю на CNN. Деякі заявляли, що з того часу як Беннон залишив адміністрацію, він перестав бути важливим та актуальним, а тому йому не треба давати мікрофон. Та якби причина була в цьому, то медіа, які, зрештою, є комерційною індустрією, помітили б цю відсутність публічного інтересу та перестали його запрошувати.
Лібералам треба нагадати про походження їхньої ідеології
А реалії такі, що люди, які зараз на чолі the Economist, the Financial Times, «60 Minutes», the New Yorker та багатьох інших організацій, недавно намагались показати, що Беннон знає, що він розумний та впливовий ідеолог, який створив найбільшу медіаплатформу для нових правих, який перед тим як прийти працювати у Білий дім провів для Трампа успішну кампанію, та який продовжує артикулювати та підживлювати популізм, що нині на піку популярності у всьому західному світі. Беннон міг би отримати свої 15 хвилин слави, яка б згодом зникла, та він і досі залишається важливою персоною.
Насправді багато лівих бояться не того, що Беннон нудний та не цікавий, а навпаки – того, що його ідеї, деякі з яких можна справедливо віднести до таких, що породжують білий націоналізм, доведуть свою привабливість та актуальність для багатьох людей. Звідси і рішення противників Беннона: не давати йому слова та сподіватись, що це змусить його ідеї зникнути. Та вони не зникнуть. Насправді, намагаючись подавити Беннона та інших правих, ліберали радше зроблять їхні ідеї більш потужними. Чи зусилля комуністичних країн приборкати капіталістичні ідеї спрацювали?
Лібералам треба нагадати про походження їхньої ідеології. У 1859 році, коли уряди по всьому світу досі були глибоко репресивними – забороняли книжки, цензурували розмови та кидали людей до в’язниці за їхні переконання – Джон Стюарт Мілль пояснив у своїй епохальній книжці «Про свободу», що захисту від уряду не достатньо: «Потрібен також захист від тиранії домінуючих думок і настроїв, від схильності суспільства нав’язувати…їхні ідеї та практики для тих, хто думає інакше». Це класичний виступ на захист свободи слова, який голова Верховного суду Олівер Венделл Голмс згодом назве «свободою думки, яку ми ненавидимо», що нині перебуває у США під тиском – і саме з боку лівих.
Ми були там раніше. Півстоліття тому студенти також закривали роти спікерам, чиї погляди вважали надто образливими. У 1974 році Вільяма Шоклі, вченого – лауреата Нобелівської премії, якого можна великою мірою вважати батьком комп’ютерної революції, запросили до Єльського університету обґрунтувати свою мерзенну думку про те, що чорношкірі є генетично неповноцінною расою, яку треба за згодою стерилізувати. Його опонентом у дебатах був Рой Інніс, афроамериканський лідер Конгресу расової рівності (Запросити Шоклі було його ідеєю). У кампусі почалися протести і подію скасували. Згодом ці ж дебати, але вже з іншим опонентом, теж не відбулися.
Відмінність від сьогоднішніх часів полягає в тому, що Єль визнав, що йому не вдалось забезпечити Шоклі можливості говорити. Навчальний заклад випустив доповідь про стан свободи слова, що досі залишається знаковою декларацією про обов'язок університетів заохочувати дебати та інакомислення. Доповідь категорично заявляє, що коледж «не може поставити на перше місце роль сприяти дружбі, солідарності, гармонії та взаємоповазі…він ніколи не дозволить цим цінностям затьмарити свою головну мету. Ми цінуємо свободу вираження саме тому, що вона забезпечує місце новому, провокативному, бентежному та неортодоксальному».
У доповіді було наступне: «Ми користуємось можливістю, оскільки Перша поправка дає нам цю можливість, коли заявляємо про нашу прихильність ідеї, що результати свободи слова послужать на загальне благо в довгостроковій перспективі, якими б неприємними вони не могли б здатися зараз».
І це ставка на перспективу, ставка на свободу – думки, віри, самовираження та діяльності – що лежить в основі ліберальної демократії.
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Фаріда Закарії
Оригінал опубліковано на The Washington Post . Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени