Вони мусять піти тим зовнішньополітичним шляхом, який допоможе стерти одіозний режим президента Ніколаса Мадуро, не викликаючи негативної реакції на так званий американський «імперіалізм». Адміністрація мусить підтримати перехідний політичний період, який не загрожує старій гвардії настільки, що та вирішить боротися до кінця. І США мусять долучитись до інших націй, аби допомогти країні, яку фактично знищили протягом останнього десятиліття. І все це вимагає обережної демократії, багатостороннього підходу та стишеного, не помпезного тиску.
Та Венесуела також постає викликом для Демократичної партії. Чи можуть вони підняти свій голос за Венесуелу і зовнішню політику загалом? Існують тривожні ознаки того, що нова зовнішня політика демократів може обернутись рефлексивним ізоляціонізмом, що не так вже і відрізняється від власних інстинктів президента Трампа – «Америка понад усе».
Республіканка Тулсі Габбард (представляє Гавайї) сказала: «США мусять стояти осторонь Венесуели. Дозвольте венесуельцям визначити своє майбутнє». Республіканка Ільхан Омар (Міннесота) сказала: «Ми не можемо вручну поставити лідерів для інших країн в ім’я багатосторонніх корпоративних інтересів». Сенатор Берні Сандерс (Вермонт) відмітив: «Ми мусимо вивчити уроки минулого і не лізти у справи зі зміни режиму чи підтримки переворотів». Герой лівих Ноам Хомскі та десяток інших академіків та активістів підписали лист, в якому провину за кризу у Венесуелі загалом покладають на дії США.
Чи справді треба комусь пояснювати, що проблеми Венесуели від початку спричинені її власним огидним урядом? І що венесуельцям не дозволяли визначити їхнє власне майбутнє та обирати своїх власних лідерів роками, починаючи з правління Уго Чавеса. Нинішній уряд підліз до влади, підтасовуючи вибори, руйнуючи опозиційні партії, закриваючи рот медіа, та використовуючи летальну силу на протестантів. Протягом одного лише січневого тижня промадурські сили вбили щонайменше 30 людей і арештували щонайменше 850, відповідно до ООН.
Режим Чавеса-Мадуро зруйнував те, що колись було найбагатшою нацією Латинської Америки, створивши майже немислиму інфляцію в 1 мільйон відсотків (ціни подвоюються приблизно кожні 19 днів). Найпростішим, найбільш похмурим індикатором того, настільки все погано у Венесуелі, є те, що від 2015 року приблизно 3 млн венесуельців втекли з країни. Це понад 10% населення країни, що еквівалентно 33 млн американців у випадку США.
Та мільйони венесуельців залишились і боряться. Вони вийшли натовпом, аби проголосувати проти свого уряду, майже усунувши Мадуро у 2013 році попри несправедливі вибори, і успішно привівши опозиційний парламент до влади у 2015-му. За останні кілька років венесуельці організовували масові протести проти режиму, зазнаючи атак сльозогінного газу, арештів, убивств. Вони об’єднались навколо опозиційного лідера Хуана Гуайдо і використовують конституційний процес зміщення контролю над урядом від режиму до обраного парламенту.
Роками уряд Венесуели використовував своє нафтове багатство на підтримку антиамериканських рухів по Латинській Америці, від Куби до Нікарагуа. Він має тісні зв’язки з наркоторговцями, і документи добре підтверджують те, що нація налагодила хороші зв’язки з Іраном та навіть Хізбаллою. Режим Мадуро, і це не стало сюрпризом, підтримала негідна галерея авторитарних лідерів, включаючи російського президента Володимира Путіна, китайського президента Сі Цзіньпіна і турецького президента Реджепа Ердогана.
Попереду великі дебати про те, яким шляхом іти назустріч прогресивній зовнішній політиці. Має місце і обґрунтований скепсис щодо оборонного бюджету США у розмірі $700 млрд, і ця сума зростає. І мають місце уроки, які слід вивчити з надмірного розростання американської влади за кордоном, з тих інтервенцій, які тривали надто довго. Політика щодо Венесуели вимагає тактовності, уважності, регіонального залучення і більше. Та щоб захистити себе від небезпеки помилок і поганих дій, відповіддю вже напевне не має стати рішуча бездіяльність.
У блискучій книжці, яка вийшла минулого року під назвою «Зовнішня політика для лівих», політичний філософ Майкл Вальцер говорить, що позиція лівих, яку вони займали за замовчуванням, має схильність перетворюватись на бездіяльність. Світ складний, американською силою можна зловживати, інформації ніколи не досить, тож краще стояти осторонь.
Але такі критерії можуть стати причиною для бездіяльності й вдома. Зрештою, швидкий перехід до програми медичного страхування для всіх також містить у собі складнощі та ризики.
Вальцер наводить потужне обґрунтування: «У світі, охопленому війнами та громадянськими конфліктами, релігійним фанатизмом, терористичними атаками, крайнім правим націоналізмом, тиранічними урядами, жахливою нерівністю, і поширеними бідністю та голодом, світові необхідна виважена увага з боку лівих». Ще один додатковий приклад: ви не можете вирішувати питання зміни клімату без глибокої та тривалої співпраці з іншими, 95% людства.
«Нашим найбільш глибоким зобов’язанням є солідарність з людьми, які в біді», – пише Вальцер. Прямо зараз у нашій півкулі існують мільйони людей у біді, які намагаються собі зарадити. Вони заслуговують на активну підтримку лівих американців.
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Фаріда Закарії
Оригінал опубліковано на The Washington Post
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени