Вперше надруковано у журналі NV за червень 2024 року. Републікацію заборонено
У 2018 році на будівлях посольств Польщі, Латвії, Литви, Естонії, Чехії та Словаччини на Embassy Row у Вашингтоні висіло багато плакатів, які вітали не тільки з ювілеєм закінчення Першої світової війни, а й зі сторіччям відтворення незалежності цих країн. Так, попри подальшу реколонізацію Радянським Союзом після Другої світової та Варшавський пакт 1955 року, ці країни змогли створити потужний сучасний епос про довгу й успішну боротьбу з імперіями — Російською та Австро-Угорською. Мені було боляче дивитися на ці радісні написи та прапори: шкода, що такі ідеї на спали на думку українським державотворцям у 90-х.
Аналогічно на початку травня 2024-го було прикро слухати Оду радості Бетховена на святкуванні 20‑ї річниці розширення Європейського Союзу. Саме 20 років тому, 1 травня 2004‑го, громадяни Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Угорщини та Чехії стали членами родини єдиної Європи.
Це було найбільше розширення ЄС в історії. І я пам’ятаю, як у виданні The Economist того травня йшлося про те, як ці країни приєдналися до європейського поїзду й тепер разом подорожують до спільного майбутнього. Автори матеріалу пояснювали, що насправді вони почали наздоганяти потяг ЄС набагато раніше — хтось, як Польща при Білецькому та Валенсі ще з кінця 80‑х, а хтось, як Словаччина за Дзурінди, почали свій шлях лише у другій половині 90‑х. Текст завершувався словами: у Східній Європі залишилася тільки одна країна, яка не встигла на європейський поїзд, і це Україна.
Це не буде легка подорож, нам треба швидко бігти
Отже, спочатку 1 грудня 1991 року на виборах президента незалежної України 61.5 % українців віддали свої голоси Леоніду Кравчуку, який до того був завідувачем ідеологічного відділу ЦК Компартії України. Лідер Народного руху В’ячеслав Чорновіл тоді набрав менш як чверть голосів. А потім, після шахтарських страйків 1994‑го, підтримали Леоніда Кучму — представника когорти «червоних директорів», яким більше пасувала модель пострадянської, аніж європейської України.
Не оцінюватиму діяльність перших президентів — маємо, що маємо, але ми справді пропустили свій європейський потяг саме тоді, на початку 90‑х, а не в 2004‑2005‑х, коли поїзд був уже надто далеко і Європа не готова була брати на борт нових пасажирів. Їм треба було ще зрозуміти, що робити із 74 млн європейців із 10 нових країн і як розбудовувати на чверть збільшену спільну територію.
За 20 років у спільному поїзді європейці бачили багато злетів і падінь: наслідки Глобальної фінансової кризи у 2007−2009 роках та кризу суверенного боргу в Греції, Італії, Португалії, Іспанії, Ірландії та на Кіпрі, російську анексію Криму та війну на сході України у 2014‑му, міграційну кризу 2015 року, брекзит у 2016‑му та пандемію COVID-19.
Кризи викликали занепокоєння щодо стабільності євро, виявляли слабкі боки валютного та економічного союзу, крихкість у формуванні спільної зовнішньої й міграційної політики та політики безпеки.
Із цих криз Європа вийшла сильнішою, і сьогодні ЄС — це глобальний геополітичний та геоекономічний гравець, третя економіка світу після США та Китаю. Спільний дім для 450 млн громадян.
Говорячи словами президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, ЄС — це обіцянка свободи і стабільності, миру і процвітання. І вона була виконана: ВВП на душу населення за останні 20 років збільшився на 80 %; завдяки інвестуванню 1 трлн євро структурних фондів на підтримку створення робочих місць в різних країнах рівень безробіття скоротився наполовину, а сільськогосподарське виробництво зросло втричі; євро стало спільною валютою для 20 країн.
ЄС також реалізував масштабні інфраструктурні проєкти у транспорті, енергетиці та цифровій економіці, які об'єднали континент: для розробки спільної відповіді на кліматичні виклики у 2019 році затвердили Європейську зелену угоду на 1 трлн євро; у відповідь на пандемію — запровадили пакет допомоги NextGenerationEU на 806 млрд євро. Усі ці ініціативи пройшли повз Україну — через нерішучість і зволікання з політичними та економічними реформами в перші роки незалежності ми не змогли здобути переваги приналежності до європейської родини.
Наприкінці червня Україна та Єврокомісія розпочали офіційні перемовини щодо вступу нашої країни до ЄС. Ще три роки тому такий крок був майже неможливим, але кількість українців, які загинули, захищаючи спільні європейські цінності під час російського вторгнення, змусила європейських бюрократів змінити підхід.
Насправді у нас зараз знову з’явився шанс потрапити на європейський потяг. Це не буде легкою подорожжю, нам треба швидко бігти, щоб встигнути в один із вагонів, треба мати довге дихання, не зволікати та не звертати з цього шляху.
Це наш шанс. Наш обов’язок встигнути, зокрема щоб відбудувати країну після війни. Ми впораємося, бо місце України — у Європі. Впевнений, що скоро побачимося на спільному європейському вокзалі, а в 2050 році святкуватимемо і своє 20‑річчя разом.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV