Найновіший прояв таланту Володимира Путіна – в його майстерній театральній виставі. Нещодавно він вирішив зіграти Макбета, чи Річарда ІІІ. Не маючи чого більше запропонувати Росії з її наростаючим індексом міграції, вдавання Путіна до імперської театралізації різко набрало обороти. Та кінець кінцем ця вистава, як і всі попередні за участі його попередників на сцені та в реальності, завершиться політичною чи фізичною смертю тирана чи появою нового короля, а у випадку Росії – царя.
Якщо конкретно, то ми апелюємо до найбільш свіжого випадку російської стратегії з «паспортизації». Слідом за обранням Володимира Зеленського президентом України, Путін прийняв новий указ, який сприяє видачі російських паспортів жителям Донецької та Луганської областей. (Через кілька днів він скаже, що роздумує над видачою російських паспортів усім українцям.) Випробувана часом стратегія Путіна пов’язана з підбурюванням до ворожнечі в Грузії в 2008 році. Нібито переймаючись гуманітарною кризою у областях, де її учинили його ж руки та солдати, зараз Путін здійснив великий крок вперед до включення цих територій як частини Росії, як він раніше зробив із Кримом.
По-друге, як уже багато хто зазначив, цей указ створює легальну передумову для нових вторгнень на українські території, щоб нібито захистити російських громадян – варіант, який ми вже бачили в Грузії, Криму, на Донбасі й в Молдові, та який фактично закріплений в законодавстві Росії. Тут Путін займає місце в довгому ряду російських автократів, включаючи Сталіна, які використовували цей привід, аби анексувати в 1939 році в Польщі те, що нині є Західною Україною. І це також було аргументом Гітлера – порівняння, яке безсумнівно бісить Москву, як приклад «закону про образу величності», так як там також не можуть змиритись з власною історією.
По-третє, це є застереженням: попри п’ять років краху мрій про «русский мир» і Новоросію, вони ще не похоронені навіки. Насправді, за останні 6-12 місяців Москва намагалась розширити свою територію і населення радше застосовуючи усі види економічних – якщо не військових – примусових заходів проти Білорусі. Як Владислав Сурков, так і Сергій Глазьєв, які зіграли свою мерзенну роль в російсько-українській кризі 2013-2014 років, зараз були переведені на роботу по Білорусі. Нам слід очікувати безперервного та все більшого тиску на Мінськ вже в найближчому майбутньому.
По-четверте, хоч цей указ і являється юридично-політичною підставою для ще одного вторгнення, він також у непрямий спосіб визнає, що якщо Путін хоче залишитись при владі, він не має іншого шансу, крім як інкорпорувати ці території до Російської Федерації, і продовжувати заявляти про те, що Росія зіштовхується з постійними загрозами. Якщо масштабна традиційна війна більше не є прийнятним варіантом – наслідки надто непередбачувані та потенційно затяжні – тоді це найкраще, на що Путін може сподіватись. Як і ті вищезгадані шекспірівські монархи, Путін «так загруз в крові, що кожен гріх веде гріхи нові», і що це було б надто виснажливо – йти, «щоб назад повернутись». Він не може відректись від окупованих територій і Криму, і залишити їх Україні, так як тоді втратить свою роботу та підтримку всієї тої свити, яка лишилась би страждати від наслідків гніву громадськості, що змушена була би незрівнянно більше страждати через свої фантазії про достаток і владу.
На переговорах для Путіна прийнятного рішення не існує, і нам разом із Зеленським слід визнати це. Російський міністр зовнішніх справ Сергій Лавров знову висловив ідею про те, що Заходу слід забути про повернення Криму до України. Як і ті злощасні монархи, Путін не має іншого шансу, крім як здійснювати тиск чи погрожувати, або ж і розпочати нову війну. Такі розрахунки мають полегшити прийняття рішень для України та НАТО (і не лише з боку Вашингтону). В той час як Україна мусить реформуватись і посилювати свої загальні економічні, політичні та військові потужності, Захід мусить не лише притримуватись, а й посилювати свою підтримку, і не лише військову. Це означає не просто реформувати оборонний істеблішмент та забезпечувати зброєю, а й також підтримувати зусилля зі забезпечення присутності України в Азовському морі (включаючи Керченську протоку).
Україні та НАТО слід перейти до нової угоди про ленд-ліз, надаючи Альянсу бази у відповідь на обмін надлишкових, але корисних у використанні морських та інших засобів, які можуть бути ефективно використаними українськими збройними силами. Звичайно, така відповідь на нове випробування Путіним Зеленського – щоб змусити того повернутись до Москви на її умовах – продемонструвала би рішучість Києва, Брюсселю та Вашингтону. Москва, при всій своїй агресивності, не нападе на судна НАТО в Чорному та Азовському морях. Окрім згаданої відсічі, нам слід розширювати санкції проти Росії, аби збільшити витрати для Путіна та його режиму. Існуючі санкції вже привели до зниження оборонних витрат, і породили напругу в зв’язку з погіршенням економічних умов. Ігнорування здатності Путіна до розв’язання війни, його претензій на анексію більших територій, і позицію нібито царського збирача земель руських слід зупинити, перш ніж це не переросло у велику та куди більш катастрофічну війну для Росії та Європи. Та навіть якщо й так, то як показує історія Макбета і Річарда ІІІ, вороги Путіна послідовно наближають Бірнамський ліс до Дунсінану чи Босвортського поля, і Росія не зможе довго нести тягар своєї театральної майстерності.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікацію повної версії тексту заборонено
Оригінал опубліковано на Atlantic Council
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени