Не тільки тому, що Гілларі взяла гору в останньому, третьому раунді президентських дебатів, напередодні яких навіть прихильники Трампа говорили: якщо Дональд не здійснить чудо, і не переможе в Лас-Вегасі, то його діло – швах.
Не переміг.
Так здалося не лише мені, коли я коментував дебати у прямому ефірі на українському телеканалі, де я тепер працюю. Так здалося, судячи з опитувань, і більшості американських телеглядачів.
Ось, наприклад, підсумок опитування CNN/ORC: 52% американців, що дивилися дебати, вважають — перемогла Клінтон, 39% — переміг Трамп.
Опитування на популярному в США сайті YouGov.com теж зафіксувало перемогу Гілларі, але з більш скромним рахунком: 49% проти 39%. Ще 12% опитаних вважають, що була нічия.
Ви отримаєте ще багато подібних результатів опитувань, якщо прогуглите: «Хто переміг у третіх дебатах?». Тільки неодмінно англійською: «Who won the third debate»? – інакше на вас навалиться купа повної нісенітниці, яка публікується в російських прокремлівських ЗМІ, що відчайдушно вболівають за Трампа проти Гілларі.
Боюся, на трампофілів чекає гірке розчарування.
Якщо за два тижні, що залишаються до виборів, не станеться чогось екстраординарного – банківського колапсу рівня вересня 2008 року або терористичної атаки на Америку, порівнянної з 11 вересня, або ще якогось грандіозного провалу нинішньої демократичної адміністрації у внутрішній або зовнішній політиці, яка рикошетом вдарить і по Гілларі Клінтон — кандидата в наступники Обами від його партії, то вона, повторюю, стане наступним президентом і першою жінкою-президентом в історії Сполучених Штатів Америки.
До речі, днями я спілкувався в Києві з одним вельми досвідченим американським політологом про те, чи може щось перешкодити перемозі Гілларі, і він висловив таку думку: проти неї вже не спрацює ні якесь нове скандальне обвинувачення, ні нове вкидання якогось компромату. Та й навряд чи він існує.
Якщо б у прихильників Трампа він був, вони скористалися б ним набагато раніше – а тепер, коли до виборів залишається так мало часу, переламати сформований тренд в американській громадській думці практично неможливо, сказав мій співрозмовник.
Навіть прихильники Трампа говорили: якщо Дональд не здійснить чудо, і не переможе в Лас-Вегасі, то його діло – швахЙого гіпотеза полягає в тому, – і про це, до речі, говорять зараз багато — що під кінець передвиборної кампанії прокидаються виборці, схильні підтримати того кандидата, який виглядає більш передбачуваним, помірним і респектабельним.
Щось схоже трапилося в 1968 році. Тоді був пік протестів проти війни у В'єтнамі — з одного боку, з іншого боку – пік ультраправих настроїв. Свідченням того були не тільки вбивства Роберта Кеннеді і Мартіна Лютера Кінга, масові студентські та расові заворушення, але й феномен Джорджа Воллеса. Це був останній випадок в історії Америки, коли на виборах домігся якогось значного результату третій, незалежний кандидат — колишній губернатор Алабами Джордж Воллес. Проповідуючи відверто расистські погляди, він переміг у п'яти південних штатах, зібравши майже 10 мільйонів голосів американців і отримавши 46 голосів вибірників.
Навесні й улітку 1968 року багатьом здавалося, що президентське крісло все ж завоює хтось із яскравих політиків лівого спрямування, який зуміє осідлати хвилю протестних, антивоєнних і антирасистських настроїв. Проте переміг республіканець Річард Ніксон, який рік пояснив свій успіх тим, що він – «президент мовчазної більшості» прагматичних американців.
Можливо, такі ж – прагматичні американці – схиляються на користь помірної й прагматичної Гілларі, яка в цьому сенсі має явну перевагу над ексцентричним Трампом, схильним, м'яко кажучи, епатувати публіку, збурювати громадську думку, провокувати скандали.
Так, це правда, що в США стався бунт проти традиційного істеблішменту. Це правда, що значна частина американців незадоволені тим, що двадцять з останніх 28 років Америкою правили представники тільки двох сімей — Бушів і Клінтонів, і правління однієї з них може продовжитися ще, як мінімум, на чотири роки.
Це правда, що багато хто в Америці хоче змін. Зокрема – хотіли б бачити президентом людину, не схожу на традиційного американського «правильного», «політкоректного», «уніфікованого» політика. Саме тому деякі були зачаровані явним ліваком Берні Сандерсом. Саме тому деякі хочуть Трампа в президенти.
Трампофіли називають Гілларі останніми словами: серійною брехухою, демагогом, і навіть злочинницею. Трампоненависники роблять те ж саме. Наприклад, Huffington Post — одне з найпопулярніших у США інтернет-ЗМІ, завершує будь-яку публікацію, в якій згадується Трамп, такою виноскою:
Від редакції: Дональд Трамп регулярно підбурює до політичного насильства, є серійним брехуном, нестримним ксенофобом, расистом, жінконенависником, прихильником конспірологічної теорії про те, що президент США Барак Обама нібито народився в Кенії, і тому займає свою посаду незаконно. Він також неодноразово закликав заборонити всім мусульманам, послідовникам цілої світової релігії, яких налічується 1 мільярд 600 мільйонів осіб, в'їзд у США.
Прямо як в Росії, де при будь-якій згадці ІДІЛ журналісти зобов'язані нагадувати, що в РФ ця організація заборонена.
Що ж стосується Гілларі Клінтон, при всіх претензіях, які до неї є, треба визнати, що в історії Америки давно не було такого обізнаного і досвідченого кандидата в президенти. Зазвичай за плечима у кандидата в президенти буває кілька термінів в сенаті або палаті представників США або губернаторство в якомусь штаті. А тут дивіться: Гілларі Клінтон у політиці з 1964 року, коли вона брала участь як волонтер у передвиборній кампанії сенатора Баррі Голдвотера (до речі, вкрай правого, що не завадило йому зачарувати юну Гілларі своїм полум'яним антикомунізмом).
12 років вона колишня перша леді штату Арканзас. Вісім років — перша леді Америки, причому вже в той час, коли роль дружини президента не обмежувалася тільки зміною шпалер, меблів і сервізів в Білому домі, а також проведенням там світських заходів. Вісім років вона була сенатором від одного з найбільших – у всіх відношеннях – американських штатів, штату Нью-Йорк. Чотири роки – держсекретарем США, главою американської дипломатії. Один раз вела наполегливу боротьбу за висунення кандидатом в президенти від Демократичної партії, але програла, лише трохи поступившись Бараку Обамі. Другий раз – домоглася висунення.
І ось вона перемагає на президентських виборах, подобається це комусь чи ні.
Справа навіть не в новині, нещодавно винесеній великим заголовком на сайті «Ехо»: «Гілларі випереджає Дональда Трампа на рекордні 12%». Це — результат опитування телекомпанії АВС, лише одного з безлічі загальнонаціональних опитувань, що під час передвиборної кампанії в США проводяться майже щодня. З урахуванням особливостей американської виборчої систем підсумки загальнонаціонального опитування – це приблизно як середня температура у лікарні. Важливо, який розклад у кожному окремому штаті.
Можна набрати більше голосів в цілому у країні, але програти на виборах, тому що твій суперник переможе у ключових штатах і отримає більше голосів членів так званої колегії вибірників. Як це сталося з Альбертом Гором у 2000 році.
Тому найважливіша інформація — на так званих електоральних картах, де видно, в яких штатах Гілларі вже практично забезпечила собі перемогу і скільки голосів вибірників їй це дає від кожного штату.
Так ось, за даними сайту RealClearPolitics.com — я перевів би цю назву як «Реальна політика, ясна і зрозуміла всім» — наприкінці минулого тижня Гілларі Клінтон забезпечила собі вже 262 голосів цих самих вибірників з 538. Для перемоги потрібно 270.
Відсутні вісім голосів вона майже напевно збере в так званих «хитких» штатах (swing states), де немає традиції від виборів до виборів, часом протягом десятиліть, неодмінно голосувати за кандидата-республіканця або, навпаки, виключно за демократа, і де розрив зазвичай мінімальний, а результат часто непередбачуваний до самого кінця. Їх ще називають toss-up states, де перемогу одного з кандидатів вгадати так само просто, як – підкидаючи монету — «орла» або «решку».
Таких штатів на сьогодні — всього десять, але в декількох намітилася перевага на користь Гілларі: це, як мінімум, Флорида (29 голосів вибірників), Північна Кароліна (15 голосів), Арізона (11 голосів), Невада (6 голосів).
А у Трампа – за підрахунками RealClearPolitics – тільки 126 голосів вибірників, йому для перемоги потрібно ще аж 144.
Та тут ще на цьому ж сайті з'явилися дві неприємні для Трампа новини: спершу в минулу п'ятницю, 21 жовтня, підсумки свіжого опитування в Джорджії, де раніше Трамп міг більш-менш впевнено розраховувати на перемогу, перевели цей штат у розряд «орел або решка».
23 жовтня – маленька сенсація! — те ж саме сталося в штаті Техас, де дев'ять президентських виборів підряд – починаючи з 1980 року, незмінно перемагав кандидат-республіканець.
Втім, Трамп ще зберігає і в Джорджії, і в Техасі невелику перевагу – приблизно рівну величині статистичної похибки, яка допускається при проведенні таких опитувань.
Але тут проти нього може спрацювати так званий «ефект приєднання до більшості в останній момент» — англійською у передвиборній соціології це називається jump the bandwagon effect.
У специфічній американській культурі bandwagon – це така яскраво розфарбована вантажівка, а іноді й фургон, запряжений кіньми, у відкритому кузові якого весело грає ошатний оркестр, пританцьовують в такт музиці гарно вбрані дівчата, хтось співає, хтось викрикує гасла в мегафон тощо.
Багато хто напевно бачив такі фургони в сценах з голлівудських фільмів або серіалів, коли показують вулиці якогось американського міста в день свята або в розпал чергової передвиборної кампанії.
Так от, в будь-якому суспільстві є певний відсоток специфічних виборців, які ставляться до виборів суто емоційно. Якщо хочете, як до розваги на зразок тоталізатора, хоча в Америці букмекерським конторам суворо заборонено приймати ставки на майбутній результат президентських виборів.
Людям такого складу неприємна сама думка, що вони ось-ось опиняться на боці того, хто програв, тому що шансів на успіх у нього все менше, а їм хочеться радіти разом з переможцем. І вони, образно кажучи, в останній момент, на ходу, встрибують до фургону, пасажири якого вже святкують майбутню перемогу. Тобто голосують за явного фаворита. Точно так, як гравці на бігах в останній момент змінюють ставку з одного коня на іншого.
Або, навпаки, взагалі не йдуть голосувати – який сенс, якщо твій улюблений кандидат все одно програє.
Їх небагато, всього кілька відсотків, але саме вони можуть зіграти вирішальну роль у тих штатах, де за опитуваннями розрив між кандидатами мінімальний.
Розуміючи, що мої нотатки читають і в Америці, де багато російських американців чомусь дуже люблять Трампа і збираються за нього голосувати, а всякого, хто ставить під сумнів його можливу перемогу, готові просто роздерти, хочу обмовитися спеціально для цієї частини аудиторії – я не фанат Гілларі, хоча Трамп мені не подобається набагато більше. Я чудово розумію тих американців, хто з прикрістю говорить, що на цих виборах доводиться вибирати менше з двох зол.
Я не закликаю голосувати ні за кого. Я просто описую розклад сил, наводжу цифри, факти і думки, які черпаю з американських джерел.
Якщо ж дивитися на майбутні вибори в США з точки зору майбутніх відносин між Білим домом і Кремлем, я навіть готовий погодитися з тими, хто каже: насправді Трамп може виявитися набагато більш жорстким і незручним суперником для Путіна, ніж Гілларі.
Але може стати для нього й таким собі «другом Дональдом», американським Шредером або Берлусконі. Ризики тут абсолютно неможливо прорахувати.
На відміну від Гілларі. Я вважаю, що, якщо вона переможе, з Путіним відносини стануть рішучішими і жорсткішими, ніж при Обамі. Тим більше, у Гілларі до Путіна довгий список претензій і минулих образ – починаючи з того, яким недбалим був Путін щодо її чоловіка, коли Білл Клінтон останній раз приїжджав з візитом в Росію як президент США в 2000 році. Путін не особливо приховував, що не хоче ні про що серйозно домовлятися з Клінтоном, якому залишається бути на своїй посаді всього кілька місяців.
Це докладно описано в мемуарах Строуба Телбота, тодішнього першого заступника держсекретаря, головного радника Клінтон з Росії і їх давнього особистого друга. Думаю, Глларі це запам'ятала. Як запам'ятала і всі путінські випади особисто на її адресу, і колишні, і нинішні. І хакерські атаки, і витік документів. Все запам'ятала, і навряд чи забуде і пробачить.
Ну і, нарешті, думаю, що Україну підтримувати вона буде теж жорсткіше і послідовніше (зокрема набагато наполегливіше домагатися проведення більш ефективних реформ і більш рішучої боротьби з корупцією в самій Україні). Так для мене особисто вона, можливо, виявиться не така вже й погана.
Але я не американець. А оцінювати президентство Гілларі Клінтон належить їм.
Текст публікується з дозволу автора
Більше точок зору тут