Хто друг, а хто ворог

Якщо рік тому всі розмови між бійцями і волонтерами крутилися навколо шоломів і бронежилетів, то тепер все частіше звучить інший запит: дайте нам сенс, поясніть, за що ми воюємо

.

.

Вахтанг Кіпіані, головний редактор проекту "Історична правда"

.

Немає українця, у якого не було б знайомого або хоча б знайомого знайомих, мобілізованого до Збройних сил або Національної гвардії. Завдяки цьому багато хто знає "окопну правду": і про наші успіхи в зоні АТО, і про факти здирництва, корупції, пияцтва тощо. Зрештою неважко зайти на Фейсбук і зануритися в океан думок під хештегами #зрада і #перемога.

Часто спілкуюся з військовослужбовцями, добровольцями та волонтерами. Якщо рік тому всі розмови крутилися навколо касок-бронежилетів-аптечок-трусів-карематів, то зараз у більшості підрозділів із цим проблем немає. І на питання "Що потрібно зробити?" відповідь дещо несподівана — армії, солдатам і офіцерам потрібно дати сенс, чітко пояснити, за що вони воюють.

Це тільки в положенні "сидячи на дивані" світ війни на сході здається чорно-білим, де тонкою лінією розділені наші та не наші. Багато хто, повернувшись звідти, відзначає, що частина товаришів по службі схильні рахунок за злидні, ба навіть загибель товаришів пред'являти не Путіну та російським окупантам, а Петру Порошенку та іншим особам української політики.

Ця риторика звучить не тільки в курильнях. Про це вголос говорять керівники Правого сектора, що люблять міркувати про "режим внутрішньої окупації", який нібито свідомо знищує в топці війни патріотів. Іншими словами — навіщо воювати за Україну Порошенка, який гірше, ніж Янукович, і якому не сьогодні-завтра доведеться відповідати за свої злочини в міжнародному суді?

Складно сказати, чи маємо справу з вдало впровадженим у свідомість російським вірусом — або продуктом внутрішніх політтехнологій. Відмова від ідеї національної єдності, шантаж політичного і військового керівництва, заклики до реальних або ефемерних загонів прибічників "йти на Київ" створюють умови для загибелі демократичної країни, яка протистоїть озброєній до зубів ядерній імперії.

Путін зі своїми "чоловічками" не має шансів взяти владу в Києві. Але радикали-популісти, які спираються на ступачених, будемо говорити прямо, воїнів, які не можуть з окопів оцінити масштаб дипломатичної, санкційної гри цивілізаційного світу проти Кремля, здатні спробувати захопити Верховну Раду, Адміністрацію президента, уряд. Це, до речі, не так вже й складно. Далі що? Повторення, тільки у набагато кривавішій формі, подій 31 серпня.

І тут повернуся до тези, проти кого воюють українські солдати. Проти злочинного кремлівського режиму, який спочатку потренувався на своїй території, знищивши кілька сотень тисяч жителів Чечні, потім захопив п'яту частину території Грузії, а потім, скориставшись втечею Януковича, окупував Крим і підштовхнув гіркіних і бородаїв замутити криваву бійню в Донбасі.

Чи знає наш воїн усе це? За замовчуванням вважається, що так. За словами знайомих офіцерів, найчастіше — ні. Олігархічні телеканали з маніпулятивними новинами і ток-шоу, масові проросійські газети, що виходять в Україні, забивали голови інформаційним сміттям майбутнім солдатам і офіцерам у цивільному житті. В казармі та на передовій вони опиняються в інформаційному вакуумі. Офіцер, доктор наук, кілька місяців перебував на "передку", де антена ловила тільки російські і сепаратистські канали, говорив, що після годин прослуховування їхньої пропаганди починав втрачати ґрунт під ногами.

Український боєць має знати, хто в нас друг, а хто — ворог. Для цього є спеціальні офіцери, раніше їх називали політкерівниками, зараз — вихователями, психологами, фахівцями з гуманітарної підготовки. Але їхня функція зводиться до написання звітів, а не роботи з особовим складом. Тоді як їм би пояснювати, сперечатися, переконувати, запрошувати цікавих і "правильних" людей.

Потрібні нові кадри. Зокрема, ті, хто сьогодні, можливо, і не мислить про військову кар'єру. Колега написав з навчальної частини, що в шосту хвилю призвано понад сотню гуманітаріїв, вони проходять перепідготовку за таким профілем. Добре, але мало. Роботи — величезний фронт. І він не тільки в зоні так званої АТО, але й у Міністерстві оборони.

22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. Вже 24 червня, на другу добу після нападу вермахту на СРСР, в газетах було надруковано вірш поета Лебедєва-Кумача Священная война. Ще за два дні її вперше виконали перед бійцями, які їхали на фронт.

Минуло півтора роки нашої війни за незалежність. Немає жодної пісні, яка б стала символом опору російському агресору. Потрібно створювати нову героїку. За всієї поваги до подвигів дідів у нас з'явилися свої Маресьєви та свої Сталінгради.