Кіно і німці

Німецька комедія Тоні Ердманн про взаєморозуміння поколінь змусила навіть самозакоханий Голлівуд визнати наявність у кінематографістів Німеччини почуття гумору і задуматися про зйомки власної версії цієї історії

Катерина Богданович

Пять премій Європейської кіноакадемії, приз ФІПРЕССІ Каннського фестивалю, Lux Prize ― кінопремію Європарламенту, а також місце в десятці кращих фільмів року за версією BBC отримала минулого року німецька трагікомедія Тоні Ердманн. Фільм здобув визнання не тільки на Старому континенті: свідченням заокеанського успіху стала номінація на Оскар в категорії Найкращий іноземний фільм.

"Це перша в світі по‑справжньому смішна німецька комедія",— стверджує рецензія The Hollywood Reporter, знаменитого американського видання про кіно. І уточнює: мова йде про комедію ніяковості — того різновиду жанру, в якій гумор народжується з порушень соціальних норм, а сміх супроводжується почуттям сором'язливості.

У фільмі Тоні Ердманн незручних ситуацій більш ніж достатньо: їх створює не тільки головний герой, який фонтанує безглуздими жартами, але і його дочка-трудоголік, що не приховує зневажливого ставлення до рідних. Втім, у фіналі добро та сім'я восторжествують.

В український прокат Тоні Ердманн виходить 9 березня. А на початку лютого кіностудія Paramount Pictures заявила про намір зняти американську версію фільму. Вже відомо, що головну роль зіграє Джек Ніколсон, який останній раз виходив на знімальний майданчик сім років тому. І тепер кінокритики обговорюють, чи зуміє Голлівуд зробити римейк німецької комедії, що за духом і змістом не поступатиметься оригіналу.

Головний герой фільму — Вінфред Конраді, літній розлучений учитель музики з німецького передмістя, безжурний пранкстер, який завжди носить у кишені сорочки моторошнувату вставну щелепу. Він готовий розіграти будь-кого і рідко замислюється про доречність своїх жартів. Другий ключовий персонаж — його дочка Інес, бізнес-консультант, яка будує кар'єру в далекому Бухаресті.

Одного разу Вінфред вирішує провідати дочку і з'ясовує, що занурена в роботу Інес абсолютно не почувається щасливою. Щоб допомогти їй, він закликає на допомогу своє альтер его — Тоні Ердманна, грубуватого хлопця в перуці і з величезними вставними зубами. В образі Ердманна він залишається в Бухаресті і, представившись "тренером з харизми", входить у коло ділового спілкування дочки, після чого перетворює на фарс все, що відбувається в її житті

На перший погляд, місія коміка — розвеселити Інес і трохи знизити градус її напруженого ставлення до кар'єри. Однак є і ще дещо. Роблячи дочку частиною своєї антрепризи, батько зближується з нею, втягує у своєрідну гру.

“Я не думаю, що вона холодна людина, зовсім ні,— говорить про свою героїню Сандра Хюллер, актриса, яка зіграла Інес Конраді.— Їй просто байдуже, чи подобається вона людям, і це робить її по‑справжньому сильною".

При цьому Хюллер вважає, що фільм здасться смішним тільки тим, хто любить сміятися над чужими провалами.

“У фільмі головний герой Вінфред ламає комедію, тому що він у розпачі,— коментує сюжет Марен Аде, режисер, сценарист і продюсер стрічки.— Я б сказала, що в цій картині два жанри — драма і комедія — представлені одночасно".

Тоні Ердманн — третя режисерська і сценарна робота Аде. Її перший фільм Ліс для дерев отримав Спеціальний приз журі на фестивалі Санденс у 2005 році, другий — Всі інші (також відомий як Пристрасть не знає перешкод) — завоював двох Срібних ведмедів на Берлінале у 2009 році.

Робота над третьою картиною була для Аде непростою: п'ять років, що минули від концепції до релізу, 100 годин відзнятого матеріалу, і рік, який пішов тільки на внесення фінальних виправлень. Режисер відома скрупульозним підходом до роботи, але цей випадок був особливим: прототипом Вінфреда Конраді став її власний батько. Він теж відрізнявся любов'ю до жартів і навіть використовував той самий реквізит — накладні зуби.

"Але у нас були інші взаємини, він ніколи не поводився так, як Тоні Ердманн",— уточнює Аде.

Зусилля Аде та її команди були винагороджені: Тоні Ердманн отримав п'ять нагород Європейської кіноакадемії — євро-Оскарів — у категоріях Найкращий фільм, Найкращий режисер, Найкращий сценарист, Найкращий актор і Найкраща актриса.

Також стрічка завоювала Lux Prize — кінопремію, яку Європарламент присуджує фільмам, які висвітлюють розмаїття європейських культур і питання євроінтеграції. Ймовірно, Тоні Ердманн отримав її за сцену, в якій йдеться про великі перспективи Румунії, або за ту, в якій герої обговорюють кращий торговий центр Бухареста: "Найбільший магазин в Європі, але ні в кого тут немає грошей, щоб хоч щось купити".

До речі, про гроші — збори у фільму досить скромні: при бюджеті $3,2 млн Тоні Ердманн заробив лише $8,3 млн. З одного боку, стрічка окупилася майже втричі і, за європейськими мірками, показала непоганий результат. З іншого — німецьке кіно здатне і на більше, вважають критики.

Для порівняння: Життя інших (2006) — найкращий німецький фільм останніх двох десятиліть за версією IMDb і лауреат премії Оскар за кращий іноземний фільм — при бюджеті в $2 млн заробив $77 млн. А краща німецька комедія за версією Deutsche Welle Гуд-бай, Ленін (2003) при бюджеті близько $5,4 млн принесла творцям $80 млн. Нарешті, мабуть, найвідоміший в Україні німецький режисер Том Тиквер, знявши за $1,75 млн фільм Біжи, Лоло, біжи (1998), зібрав $22,9 млн, а його ж Парфумер. Історія одного вбивці (2006) заробив $135 млн, хоч і коштував $60 млн.

Зате робота Марен Аде отримала номінацію на Оскар, а цим можуть похвалитися небагато її колег. Німеччина не належить до числа фаворитів Американської кіноакадемії: за кількістю номінованих фільмів і фільмів-переможців країна ледь потрапляє до першої десятки і поступається не тільки лідерам — Італії та Франції, але і, наприклад, відстає від Японії, Швеції і Данії.

У сучасних німецьких кінематографістів лише дві заповітні статуетки: крім Життя інших, Оскар за кращий зарубіжний фільм завоювала драма Ніде в Африці (2002). Ще одна премія була отримана в епоху ФРН — за екранізацію новели Гюнтера Грасса Бляшаний барабан (1979). Всі три фільми далекі від комедійного жанру: трилер про тотальний контроль з боку спецслужб, історія про іммігрантів, що рятуються від нацистського режиму в Кенії, і драма про жахи Другої світової війни, що не піддаються осмисленню — такі, на думку оскарівського комітету, кращі зразки німецького кінематографа.

Однак цей стереотип не зовсім правильний. У списку німецьких фільмів, знятих в 2010-2017 роках, на 37 драм припадає 19 комедій, не рахуючи кількох трилерів і пари сімейних фільмів. У попередньому десятилітті було таке ж співвідношення — 2:1, або 56 до 37.

Для порівняння: з більш ніж 140 фільмів, випущених у США в 2016 році, комедій лише близько 30.

Тим часом новина про те, що голлівудська кіностудія Paramount Pictures буде знімати свою версію Тоні Ердманна з Джеком Ніколсоном і Крістен Уіг в головних ролях, викликала скепсис і у творців стрічки, і у кінокритиків. "Якщо коли-небудь буде зніматися римейк Тоні Ердманна, ані Марен Аде, ані Komplizen Film не братимуть участі в його створенні",— йдеться в офіційній заяві Komplizen Film, кіностудії, що зняла фільм.

На загальну думку, сюжет про батька і дочку відображає дві сторони сучасної німецької ідентичності: суміш безстрашної, що межує з ексгібіціонізмом відкритості та бездоганної ділової стриманості. І тепер оглядачі запитують: що залишиться у фільмі після того, як з нього зникне німецький дух? А також чи зможе Крістен Уіг з'явитися повністю оголеною в сцені з "голою вечіркою", чи збережеться 162‑хвилинний хронометраж і, найголовніше,— хто буде режисером?

Пітер Бредшоу, авторитетний британський кінокритик, письменник і сценарист, мабуть, володіючи інсайдерською інформацією, передбачає, що керувати зйомками запросять Баррі Левінсона (Людина дощу), а тривалість фільму скоротиться мінімум на півгодини. При цьому з'явиться кілька нових сцен — наприклад, великий фінальний монолог у виконанні Джека Ніколсона. В оригінальній стрічці промов немає — вона геть позбавлена пафосу.

Втім, якщо у когось і жевріє надія на успіх римейка, то покладають її якраз на Ніколсона, який і був одним з ініціаторів проекту. За плечима у 79‑річного актора — більше 60 фільмів і три Оскара. Крім того, батько п'ятьох дітей, напевно знайомий з проблемою взаєморозуміння поколінь.