Це була стара добра Ангела Меркель. Без показухи. Без взаємних докорів. Без емоційних поривів.
Через день після того як її партія християнських демократів втратила 10% голосів, хоч однаково втримувала за собою статус найбільшої партії на землі Гессен, Меркель вийшла на трибуну у штаб-квартирі ХДС у Берліні та в своєму стилі зробила дві заяви.
«По-перше, на наступному партійному конгресі ХДС цього грудня у Гамбурзі я не буду знову висувати свою кандидатуру на посаду голови партії, – сказала вона. – По-друге, цей четвертий термін на посаді канцлера Німеччини буде для мене останнім. На федеральних виборах у 2021 році я не братиму участі». Так розпочався достойний відхід ери Меркель.
Гонитва за партійним лідерством уже розпочалась та завершиться цього грудня. Хто би не здобув перемогу, він майже напевне змагатиметься за посаду канцлера. У будь-якому разі це буде конкурс, і може навіть непристойний, що дасть Меркель простір для маневру, необхідного для завершення своєї роботи. Йдеться про майбутній напрямок Європи.
Відтоді як у листопаді 2005 року Меркель стала канцлером, вона провела Німеччину та Європу через кілька криз. Після глобального фінансового обвалу в 2008 році, вслід за яким виднівся крах єврозони, Меркель та особливо колишній міністр фінансів Вольфганг Шойбле ввели політику економії щодо глибоко загрузлих у боргах країн.
Таким контраверсійним заходам були раді в Ірландії та глибоко обурювалися у Греції, де урізали пенсії й публічний сектор. Бог його знає, як німецький уряд та Європейська комісія збираються взаємодіяти з популістами та євроскептиками італійської коаліції, одержимих ідеєю зруйнувати правила, на яких трималась стабільність та функціонування євро.
Санкції були ще одним принциповим пунктом Меркель
І хоча досі Берлін виводив Європу з єврокризи, Меркель не скористалась часом скорегувати напрямок розвитку ЄС. І це не просто через те, що вона не відповіла на промову президента Еммануеля Макрона, яку він виголосив у Сорбонні у вересні 2017 року, мовчання вже саме по собі стало розчаруванням. Окрім того, у багатьох європейських столицях зраділи через таке ставлення Меркель до амбіційних планів Макрона щодо більшої інтеграції ЄС, особливо у менших країнах.
Із загрозливим наближенням Брекзіту, ідея французько-німецького двигуна на основі пропозицій Макрона викликала негативну реакцію серед північних держав-членів. Меркель тихо, але на їхньому боці. Якщо німецька коаліція не провалить завдання заглянути за обрії свого терміну – не можна виключати і такий варіант – то політика Берліну щодо майбутнього напрямку Європи буде обережною.
І це вже один зі спадків Меркель. Як канцлер вона вивела Німеччину з-під тягаря традиційних правил союзу до міжурядової політики, де домінували держави-члени. Для неї національні інтереси виросли у пріоритеті.
Та щодо свого рішення у 2015 році відкрити кордони для мільйона біженців, що втікали від війни в Іраку та Сирії, Меркель надто пізно збагнула важливість Європейської комісії та її спроб сформувати спільну політику щодо біженців та прохачів притулку, від чого блок ухилявся щонайменше два десятиліття.
З багатьох причин і Меркель, і Брюссель провалилися у своїх спробах вмовити інші 27 членів-країн дотримуватись міжнародного законодавства та розділити між собою тягар прийняття біженців, а заразом чинити гуманно та стримано. Результати роботи Меркель ще і в тому, що вона витримала четверо виборів, колихнувшись лише протягом федеральних у 2017-му, та недавніх регіональних у Баварії та Гессен.
Коаліція з консерваторів та соціал-демократів не надто підтримувала політику Меркель. Насправді постійні випади з боку Горста Зєєгофера, міністра внутрішніх справ, який за останні кілька місяців робив усе, щоб підсидіти Меркель, зіграло на руку ультраправій, антиіммігрантській Альтернативі для Німеччини. Зєєгофер здав як лідер ХСС у Баварії, та зараз знаходить для себе користь у рішеннях Меркель. Та це піррова перемога. Його риторика, спрямована проти Меркель та її політики щодо біженців, зашкодила коаліції.
Немає сумнівів, що у Європі знайдуться лідери – хоча б прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан – які можуть радіти, спостерігаючи кінець епохи Меркель. Проте він та інші лідери виступали проти не лише політики Меркель щодо біженців. Вони також проти введення антиросійських санкцій ЄС, хоча насправді й ніколи не блокували рішень щодо їх повторного накладання.
Санкції були ще одним принциповим пунктом Меркель. Вона спромоглась об’єднати усіх членів ЄС вдарити санкціями по Росії за нелегальну анексію Криму та вторгнення на Схід України у 2014-му, плюс збиття малайзійського лайнера MH17. Меркель змінила і політичний дискурс щодо Росії всередині Німеччини, більше не дотримуючись напрямку Ostpolitik, що мав на меті зближення з Росією.
За ту решту років, які їй залишились на посаді канцлера, Меркель навряд чи відійде від того, над чим працювала з 2005 року, будь це проблема Росії та України, Європи, Китаю, діджиталізації (запізнілої) чи США.
Вирішити дві останні з них, ймовірно, і стане найбільшим викликом під час її терміну. Йдеться про спроможність Німеччини стратегічно вживати заходів щодо глибоких змін у сфері лідерства, комунікацій та безпеки. До цього часу «шлях Меркель» позначав утримування від стратегії. Але це було до цього часу.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Джуді Демпсі на Carnegie Europe. Републікація повної версії тексту заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени