Венесуела володіє найбільшими запасами нафти і колись була однією з найбільш процвітаючих країн Латинської Америки. І хоча її навряд чи можна назвати зразком демократії, вона зробила кроки в бік створення міцних інститутів.
Але в 1999 році до влади прийшов колишній військовий командир Уго Чавес. Лише в 2013-му напередодні своєї смерті він обрав наступника. Жалюгідного, кровожерного наслідувача Ніколаса Мадуро, який зайняв крісло президента після фіктивних виборів.
Сьогодні світ спостерігає за тим, як венесуельська мрія перетворюється на жах. Некомпетентність і дурість руйнує в країні все: політичну систему, економіку, суспільство. Спостерігає, як Венесуелу рве на частини "боліваріанська" олігархія, що звітує Кубі, яка в свою чергу теж вийшла з ладу і більше не вірить у власну політичну модель. Спостерігає, як Мадуро привласнює доходи національної нафтової компанії, збагачуючи свій близьке коло і створюючи непрозорі фонди, керовані без нагляду його сатрапів.
Сьогодні світ спостерігає за тим, як венесуельська мрія перетворюється на жах через некомпетентність та дурістьПід час правління Мадуро, Венесуела опинилася серед країн, що скочуються до масових злиднів. Темпи інфляції в країні, щоб привести тільки один показник, тепер на рівні Зімбабве або Веймарської Німеччини. Нагадує Кокейн – міфічну країну, де золото – жовта нафта – тече рікою, або Ельдорадо – втрачене місто з золота, яке відвідав Кандид. Але міф про Ельдорадо, про який розповідають Луїс Сепульведа, Алехо Карпентьер і інші, добре ніколи не закінчується.
Венесуела – свого роду Ельдорадо – заплатить високу ціну, як тільки Мадуро її осушить. Уже зараз країні загрожує ескалація насильства, через що вона опинилася на межі громадянської війни. Всього за кілька тижнів загинули 124 протестувальників. Представників опозиції переслідують, звільняють, садять і катують в поліції і в'язницях. На додачу до нападів, електоральний фарс недавно привів до того, що в руках Мадуро виявилася влада знищити крихкий інституційний баланс в країні.
Перед обличчям цієї катастрофи виникають два питання. Перше – типово французьке, але його можна ставити і іншим країнам. Адже деякі задаються питанням, як довго Жан-Люк Меланшон (учасник президентських виборів минулої весни, що прагне до влади в ролі глави La France Insoumise, лівої популістської партії, назва якої буквально перекладається як "бунтівна Франція") буде вихваляти вбивчий режим Мадуро?
Цікаво, скільки людей повинні померти, перш ніж Меланшон назве лопату лопатою і визнає, що сили безпеки Мадуро нічим не відрізняються від тих, які не так давно влаштували терор в Чилі та Аргентині. За яких умов Меланшон погодиться з тим, що жорстокий режим Венесуели ніколи не був належним "джерелом натхнення" або визнає, що його передвиборна пропозиція вступити в "боліваріанський альянс" – щоб підлизатись до спадкоємців дорогих каудильйо Кастро і Чавеса – була дуже поганою ідеєю?
Зараз здається, що ніщо не може змінити думку Меланшона. Подібно до іспанської Podemos, грецької Syriza і Джеремі Корбіна в Великій Британії, Меланшон і його "бунтівні" послідовники, здається, вірять, що кров на руках можна виправдати боротьбою з "імперіалізмом".
Наприклад, Джордж Кузьмановіч, зловісний представник партії Меланшона, порівняв мирних протестуючих в Венесуелі з путчистами, які в 1973 році привели до влади в Чилі Аугусто Піночета.
Точно так само Алексіс Корбьер, крайній лівий, нещодавно обраний у французькі Національні Збори, до боягузтва додав сором, образивши венесуельців, які загинули за демократію і верховенство закону. За його словами, всі ці молоді люди з модних районів отримали те, що заслужили. Заяви Меланшона та його спільників недостойні будь-якої партії, яка бажає бути французькою опозицією.
Моє друге питання адресоване міжнародному співтовариству, у якого є як мінімум дві причини цікавитися тяжким становищем Венесуели. Перша – "Обов'язок захищати", як написано в Статуті ООН. Держави-члени ООН повинні дотримуватися цього принципу, направивши сильний сигнал уряду Мадуро, щоб покласти край нинішньому насильству.
З цією метою Рада Безпеки повинна проявити сміливість та виступити з чіткою заявою про засудження режиму. Лідери венесуельської опозиції, які все ще користуються свободою пересування в Парижі, Мадриді та Вашингтоні, повинні отримати офіційне вітання. Французьким, іспанським та американським міністерствам закордонних справ варто висловити свою солідарність із законодавчим органом Венесуели, який Мадуро погрожує розпустити. Ну і звичайно ж беззубі попередження від країн Меркосур (Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай і Венесуела - НВ) і американського президента Дональда Трампа потрібно замінити сильними економічними і фінансовими санкціями.
По-друге, ситуація в Венесуелі повинна турбувати ті країни, які зацікавлені в боротьбі з тероризмом і відмиванням грошей. Зрештою, яку мету переслідував "боліваріанський союз" між Чавесом і колишнім іранським президентом Махмудом Ахмадінежадом? І куди пішли члени революційних збройних сил Колумбії (FARC)? Незадовго до своєї смерті лідер FARC Іван Ріос сказав мені, що багато бойовиків їх "армії народу" були "відряджені" в країну "соціалізму XXI століття".
Зовсім недавно деякі лідери античавеської опозиції, заслані сьогодні в пустелю, стверджували, що режим Мадуро міцно пов'язаний з Північною Кореєю, режимом Башара аль-Асада в Сирії і угрупованням Хезболла. Чи варто нам довіряти цим заявам?
Всі ці питання потрібно задати і отримати відповіді. З минулого досвіду ми знаємо, що для зневіреного режиму немає нічого надто аморального. Як мінімум, державний переворот у Венесуелі гарантує створення комісії з розслідування в дусі Міжнародного трибуналу з розслідування військових злочинів у В'єтнамі, і більший інтерес від західної преси, а не те незручне мовчання, яким міжнародне співтовариство реагувало досі.
Переклад НВ
Новое Bремя володіє ексклюзивним правом на публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена.
Більше поглядів тут
Copyright: Project Syndicate 2017.
www.project-syndicate.org