Тепер півроку буде сонце, вітер і тепло. Поки нас усіх знову не завалить снігом. Тоді одні візьмуться за лопати. А решта скептично коментуватимуть
Сергій Жадан,
письменник
Фестивальну сцену в Авдіївці поставили поблизу церкви. В цілому це нескладно — церков на Донбасі багато, ніби останні двадцять років тут нічого, крім церков і супермаркетів, не будували. Теоретично, ставлячи сцену під відкритим небом, ризикуєш опинитися поруч із церковними банями. Так і проходить фестиваль: з ранку на сцені налаштовують барабани, а поруч дзвонять дзвони, біля церкви бродять віруючі. Зрештою, фестивальна публіка теж по-своєму нагадує мирян — прийшли з вірою в те, що культура може щось змінити, вплинути на щось навіть під час війни.
Війна тут зовсім недалеко — за лісосмугою поблизу, як показують місцеві. Вранці було чути вибухи, але потім все стихло. День видався по-святковому сонячний, до того ж вихідний. Місцеві ходять від церкви до сцени, розглядають, слухають, балакають. Говорять різне, оскільки публіка різна — активісти бігають, вирішують організаційні питання, неактівісти скептично все коментують. Традиційно скаржаться — на владу, на політику, на долю. Хіба що на погоду не скаржаться — весняне сонце заспокоює, підіймає настрій і згладжує гострі кути. Ну і фестиваль, схоже, нікого не напружує — всі люблять святкову атмосферу: і активісти, і ті, хто просто спостерігає.
Зазвичай так і відбувається — в нашій країні громадяни діляться на тих, хто бігає, і тих, хто скептично коментує. Перших менше, але питання вирішують саме вони. Других більше, але вони, як правило, ліниві навіть у своєму скептицизмі, тому особливої шкоди не несуть. Хіба що на виборах скептично налаштовані громадяни змішують карти і позбавляють "активістів" шансу щось змінити.
Я не намагаюся займатися тут поділом, виділяючи своїх і чужих. Ба більше, сам антагонізм — умовний, але я звик помічати цю різницю у співвітчизників, звик на неї орієнтуватися. Візьметься людина щось робити чи залишиться вдома перемикати канали, скаже щось, не побоїться, чи промовчить, готова вона відповідати за щось чи традиційно обмежиться прокльонами на адресу обраної нею же влади.
Візьметься людина щось робити чи залишиться вдома перемикати канали?
Знову-таки, скептичне ставлення до реальності, політичної зокрема, законом не карається, і хто я такий, щоб когось засуджувати? Але досвід показує, що покластися можна саме на тих, хто не боїться говорити і готовий відповідати за свої слова. Тому хоч-не-хоч, а мусиш визнати, що цей поділ все ж є і розводить нас по різні кути, вибудовує невидимі стіни. Гарного в цьому небагато. Але і скаржитися нема на що — ми живемо в тому світі, який нам дістався, іншого немає. Хоча можемо спробувати поліпшити цей, не розраховуючи особливо на успіх.
Розумію: варто говорити не про поділ, а про єднання, про взаємну підтримку і взаємодопомогу. Безперечно, так і є. Але ці наші відмінності, за великим рахунком, і визначають більшість наших проблем. Хтось за звичкою ділить усіх, керуючись політичними пріоритетами чи мовними, релігійними, ще якимись. Регіональними особливостями, врешті-решт. Хоча мені здається, що справа зовсім не в політиці, не в політичній позиції як такій, а в умінні озвучити цю позицію і захищати її. Все інше, скоріше, супутні аргументи на користь однієї зі сторін, що мляво сперечаються про світле майбутнє.
Звичайно, такий поділ некомфортний для всіх учасників, але в той же час не настільки істотний, щоб позбавити нас можливості перебувати в одному просторі і залишатися громадянами нашої дивовижної фантастичної країни. Просто кожен трактує своє громадянство по-різному — хтось як почесний обов'язок, хтось — як сумнівний дарунок долі, від якого шкода відмовитися, але на який можна, принаймні, поскаржитися. Кожен займає своє місце, у кожного своя правда, хтось час від часу переходить на той чи інший бік.
Країна живе своїм життям, але її життя складаємо ми, і хочемо ми того чи ні (часто — не хочемо), але ми лишаємося тут усі разом, і нам разом належить давати раду нашим правам і обов'язкам, повторювати старі помилки, намагатися вчитися на них. Робити це спільно, звісно, складніше. Але і шансів чогось добитися разом набагато більше.
Поки ж фестиваль добігає кінця. Святкова публіка розходиться, в церкві теж тихо. Весна стає дедалі помітнішою. Тепер півроку буде сонце, вітер і тепло. Поки нас усіх знову не завалить снігом. Тоді одні візьмуться за лопати і кинуться розгрібати сніг. А решта все це скептично коментуватимуть.