Те, що сталося в Керченській протоці настільки неймовірно в контексті останніх тенденцій в політиці Росії щодо статусу Криму, що я досить довго відмовлявся вважати дії російських військово-морських сил в протоці санкціонованими з Кремля. Ще вранці схилявся до того, що це – наслідок протиборства веж в Кремлі і, скоріше, факт російської підкилимної боротьби, ніж спланований міжнародний конфлікт. Тепер, після заяв Лаврова і вимог РФ скликати екстрене засідання Радбезу ООН зрозуміло, що мої припущення були надіями оптиміста.
На ескалацію військового протистояння з Україною пішов особисто Путін, або, принаймні, він знову, як і в 2014 році прийняв на себе всі ризики.
А ризики дуже великі. Справа в тому, що правовий статус Керченської протоки визначається Договором Росії і України про державний кордон від 28 січня 2003 року і Договором про співпрацю України і Росії у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 г. Ці договори, ратифіковані обома країнами, визначають спільне використання як акваторії Азовського моря, так і Керченської протоки. Інших договорів між Росією і Україною немає.
Після анексії Криму Лавров оголосив, що тепер тільки Росія володіє Керченською протокою і визначає правила проходу суден по ній, в тому числі і в порти України, розташовані на Азовському морі – Маріуполь і Бердянськ. Зрозуміло, що ні Україна, ні світова спільнота серйозно цю заяву Лаврова не сприйняли. Анексію Криму не визнає практично ніхто в світі, і на РФ накладені дуже чутливі санкції світової спільноти аж до того дня, коли окупацію Криму буде припинено і він повернеться під управління України.
Діяти так, навіть з огляду на цілі Москви – нова глибока помилка Путіна
Зрозуміло, що для всього світу щодо Керченської протоки діє той статус, що визначено російсько-українськими угодами 2003 року. Відповідно до них діяли і кораблі України, які вчора були захоплені російськими ВМС із застосуванням бойової зброї.
Росія хоче де-факто затвердити за собою нові права над Керченською протокою та Азовським морем. Для цього без згоди України було побудовано міст Тамань-Керч, для цього і вчинено вчорашній акт насильства.
Але діяти так, навіть з огляду на цілі Москви – нова глибока помилка Путіна. Мета Москви, не раз оголошувана колокремлівськими спікерами, зробити так, щоб про Крим світ призабув, а, забувши, погодився на його приєднання до РФ. Надія малореальна, але, принаймні, зрозуміла.
Нинішній конфлікт в Керченській протоці перекреслює жирним хрестом цей розрахунок на загальне забуття кримської анексії. Одразу ж все згадали. Вже Польща вимагає посилення санкцій і, найімовірніше, санкції будуть посилені. Уже НАТО оголосила про пильний моніторинг конфлікту і напевно можна сказати, що він вже ведеться.
Росії можна було зіграти зовсім в іншу гру. Без конфлікту пропустити українські кораблі в Азовське море і, знизавши плечима, сказати – "так, Крим наш, але ми не чинимо українцям ніяких проблем в проходженні по водах Керченської протоки, як це і передбачено договором 2003 року". І світ би спав далі.
Для чого Путіну потрібно було, щоб світ прокинувся щодо Криму? Йому мало санкцій? У нього дуже багато друзів в світі? Чесне слово, я не знаю. Це – стовідсоткова помилка з точки зору навіть інтересів путінської влади, і посилення тяжкого міжнародного злочину з точки зору світової спільноти. Сьогоднішня вечірня суперечка в Радбезі ООН приверне до проблеми Криму всі ті країни, які вважали за краще закривати очі на цей конфлікт з огляду на сьогочасну вигоду відносин з РФ. Плюсів від конфлікту в Керченській протоці жодних, мінусів – незліченно.
Що це – підстава або дурість?
І, нарешті, останнє. І колокремлівські спікери, і Лавров кажуть, що цей конфлікт вигідний президентові Порошенку, адже він бажає відкласти вибори. Запровадження воєнного стану через конфлікт дозволить йому нібито здійснити цей план. Упевнений, що це не так. Але я також впевнений і в тому, що молода українська демократія стократно посилить країну в її захисті від Росії, а скасування демократії – стократно послабить. І хоча у всіх правителів післярадянського простору присутня успадковувана від СРСР недовіра до власного народу, в Україні з цією спадщиною радянщини треба боротися ще лютіше, ніж з пам'ятниками Леніну. Демократія, вибори навіть в умовах війни – є сильна зброя перемоги. Можливо зараз більшість українців і не з Порошенком, але вони, безумовно, з Україною, з її державною гідністю. І якщо нинішній президент України буде пам'ятати це, його шанси в політиці зростуть, і довіра до нього зміцниться як в Україні, так і в усьому вільному світі.
Локальний конфлікт стає політичною розвилкою і для України, і для Росії.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени