Приблизно за рік до Майдану країна до хрипоти сперечалася про «кнопкодавство» в парламенті. Партія регіонів регулярно ним зловживала, щоб просувати потрібні законопроекти. А всі ініціативи, які могли кнопкодавство поховати (наприклад, прив'язка кнопок до відбитків пальця), відкладалися «під сукно».
За декілька років – вже після того, як спікером став Андрій Парубій, ця тема знову спливла в одному з інтерв'ю. У відповідь пролунало, що «кнопкодавство» вдалося здолати завдяки домовленостям із фракціями, а тому в істотних змінах немає сенсу, – пише Павло Казарін для Крим.реалії.
Гарний приклад того, чому на п'ятий рік війни у нас виникають скандали на кшталт «кейса Семочка».
Тому що зміни не можуть ґрунтуватися на «договорняках». Коли щось не відлито в законодавчому бетоні, то завтра всі угоди опиняться у відрі для сміття. Можливо, тему «кнопкодавства» сьогодні відтіснили на периферію нашої уваги інші медіапідстави, але хтозна, що буде в парламенті після наступних виборів?
Зміни не можуть ґрунтуватися на «договорняках»
Проблема чинної української влади саме в тому, що вона часто-густо намагається не змінювати правила гри, а пристосовуватися до існуючих. Не руйнувати сформовані касти, а приручати їх. Спирається на тих, для кого байдуже, кому служити.
Причому йдеться зараз навіть не про олігархів. З ними якраз усе зрозуміло – фінансово-промислові групи в 2014-му за ступенем стійкості могли дати фору самій державі. Мовиться про тих, хто вмонтований у державну вертикаль, і чиє кар'єрне майбутнє визначається тими, хто цю власне вертикаль очолює. Чиновники. Силовики. Люди з посвідченнями.
Кадрова політика – це не політичне питання. Це питання елементарного виживання. Причому як держави загалом, так і чинної політичної еліти зокрема.
Тому що війна не лишає ілюзій. Ми бачили, що відбувалося з чиновниками і силовиками в Криму і на Донбасі. Бачили їх масову присягу новим прапорам. І щодень ці люди з ентузіазмом неофітів тепер доводять лояльність новим господарям.
Можливо, нинішня еліта залишилася заручником у старої парадигми мислення. Коли «поганий мир» сприймався як щось куди привабливіше, ніж «добра сварка». Коли вміння домовлятися було мало не головним пропуском до світу політичного довгожительства. Проте наразі так уже точно не вийде і не буде.
Нинішні мешканці кабінетів не матимуть свого Ростова. Їм нікуди тікати в разі поразки. Московські руки куди довші за київські. А російські методи куди менш вегетаріанські, ніж українські. І за цих умов спиратися на нереформовані силові структури – так само, що кататися верхи на тигрові. Щойно ви перестанете за нього триматися – він вас зжере.
Певна річ, можна й далі розповідати, що Денис Бігус – «людина із сумнівною репутацією». Можна й надалі відмовчуватися з приводу його розслідування про одного з керівників Служби зовнішньої розвідки. Можна навіть натякати, що проводиться внутрішнє розслідування, за підсумками якого буде ухвалено рішення. Проте питань від цього менше не стає.
І це питання не про рейтинг. Не про передвиборну кампанію. Це питання про інстинкт самовиживання. Зрештою, з трьох поросят найбільш далекоглядним виявився Наф-Наф.
А двоє його братів можуть звинувачувати лише самих себе.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101. Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени