Як гартується сталь

Авторитетний український публіцист Віталій Портников дає визначення тому, що сьогодні відбувається в державі Україна, і попереджає, до чого слід готуватися її громадянам у найближчому майбутньому

Ольга Духніч

За українським журналістом і публіцистом Віталієм Портниковим міцно закріпилася слава провісника від політики. У 1999 році в статті для тижневика Дзеркало тижня він точно і докладно описав майбутнє політичного режиму Володимира Путіна в Росії. За кілька років до Майдану 2014 року передбачив його, а також всі ті процеси, які спричинить за собою зміна української влади. Його авторські колонки набирають десятки тисяч переглядів, а різкі й категоричні висновки породжують чимало резонансних спорів.

Себе володар енциклопедичної пам'яті Портников скромно називає людиною з системною освітою.

У журналістиці він понад 30 років і за цей час багато публікувався у вітчизняній пресі, а також у виданнях Росії, Білорусі, країн Балтії, Середньої Азії, Польщі та Ізраїлю. Втім, з початком воєнних подій на сході України припинив співпрацю з російськими виданнями, а сьогодні веде кілька авторських проектів на Радіо Свобода і Еспресо ТБ.

Портников призначає зустріч НВ в популярному київському закладі Aroma Espresso bar. Журналіст з одноразовою склянкою холодної води в руках сідає за столик, жестом запрошує НВ до бесіди і майже миттєво занурюється в проведення історичних паралелей з тим, що відбувається в Україні та за її межами.

Йосип Сталін припустився щасливої для всіх нас помилки, анексувавши країни Балтії. Точно такої само помилки припустився Володимир Путін, анексувавши Крим. Перша анексія призвела до розпаду СРСР, друга — вельми ймовірно призведе до демонтажу Російської Федерації.

Випадок з країнами Балтії підтверджує принцип: якщо всередині імперії є вільне суспільство, і вона нічого з ним не може зробити, то імперія загине. Свободу, що існувала в Латвії чи Естонії зразка 80‑х, було неможливо уявити, наприклад, у дуже радянській і консервативній Україні. Люди в Прибалтиці не тільки слухали західні радіоголоси, але й виходили з радіоприймачами до будівлі Юрмальського відділення КДБ СРСР — там краще ловилася радіохвиля.

Буваючи там, я спілкувався з людьми, які говорили про незалежність балтійських країн, а в книжкових магазинах можна було купити книги про окупацію 1940 року. Існувати з таким анклавом всередині неможливо, і Радянський Союз розвалився.

Анексія Криму поставила під питання раніше незаперечний суверенітет Російської Федерації. Після приєднання Кримського півострова Росія — це держава з невизначеними кордонами. Це держава, один з федеральних округів якої, по суті, не є федеральною територією з точки зору міжнародного права. Але є таким з точки зору внутрішнього права. І тільки-но з'явиться необхідність вирішити питання, пов'язані з міжнародним правом, тут же виникне реальний прецедент, який дозволить і іншим суб'єктам, а особливо національним республікам, подумати про своє вільне майбутнє.

Українській незалежності не 25, а два роки. Десятиліттями до оголошення незалежності Україна була найвірнішою республікою у складі Союзу, за винятком його західної частини. Навіть під час перебудови Україна залишалася більшим Радянським Союзом, ніж Москва чи Санкт-Петербург. Незалежність України стала не досягненням народу, а збігом інтересів двох груп республіканської еліти того періоду, комуністів та націонал-демократів. Другі хотіли незалежності, а перші просто недооцінили ситуацію.

Українські комуністи хотіли врятуватися від, як вони вважали, демократії, що перемогла в Москві. Для них поразка серпневого путчу і прихід до влади Бориса Єльцина стали сигналом небезпеки, арештів і політичного переслідування. Незалежність України була обіцянкою, що тут Радянський Союз продовжить існувати навіть після розпаду великого Радянського Союзу. Тому в 1991 році УРСР перейменували в Україну, при цьому зберігши цю саму УРСР на більшій частині країни. І так ми прожили до 2014 року — поступово сформувалися пострадянська Росія і пострадянська Україна, а замість кордону між ними лежав величезний шматок Радянського Союзу. Саме туди в 2014 році і увійшли російські війська.

Ще одним яскравим прикладом Радянського Союзу всі ці роки був Крим. У ньому тільки кримські татари були нерадянським суб'єктом. Всі інші були абсолютно радянськими.

Коли я кажу, що Україна стала незалежною державою в останні два роки, я маю на увазі тільки одне — вона стала незалежною від Росії. Колишній російський протектор хотів, щоб наш суверенітет був знищений, а ми стали частиною його власного державного проекту. Раніше вся наша реформаторська активність зводилася до того, що ми щось намагалися змінювати, обпікалися і бігли за грошима в Москву. Зараз у Росії грошей на нас немає і більше не буде. У Росії є гроші тільки на нашу дестабілізацію.

А Україна знову залежна, але тепер вже від Заходу. Без західної допомоги, без західних грошей, без західних інституціональних радників ми не проживемо і тижня. І тут у нас є щасливий шанс.

Західний протектор хоче просто нас позбутися, щоб ми жили на свої гроші, а у них більше не брали. Завдання колективного Заходу — допомогти Україні стати такою ж, як Польща чи Румунія. І тут наші інтереси збігаються. Ось ми зараз якраз на цьому етапі.

За минулі два роки ми демонтували кримінальну республіку, відновили олігархічне правління з елементами реформаторських спроб. Далі прийдуть популісти, і тільки після них можливі інституціональні зміни.

Я думаю, головним реформатором у новітній історії України залишиться Арсеній Яценюк. Те, що зміг зробити уряд Яценюка,— це не інституційне реформування, а перехід на інші цивілізаційні рейки. Люди, які сьогодні виступають з критикою уряду Яценюка, будуть через деякий час сприйматися як безвідповідальні і небезпечні популісти, тому що час популістів настане дуже скоро.

Перший тезис епохи популістів у тому, що розвиток України вони зводять до антикорупційної діяльності. Що говорить професійний антикорупціонер населенню? Якщо ми подолаємо корупцію, то будемо жити краще. А що я кажу людям? Якщо ми подолаємо корупцію, на нас чекають десятиліття чесної бідності. Ми будемо жити гірше, і цього не уникнути.

Професійний антикорупціонер каже: пересаджаємо всіх корумпованих чиновників, і корупція закінчиться. Тим самим він заявляє — поводьтеся як хочете, проблема рівнем вище. Це неправда. В Україні корупція пронизує суспільство зверху до низу, як мінімум на трьох рівнях. Є корупція владна, олігархічно-чиновницька, є корупція дрібного і середнього бізнесу, є корупція обивательська, коли ви віддячуєте грошима викладачу або лікареві. Це та само корупція, ви нічим не відрізняєтеся від чиновника, який наживається на якихось державних підприємствах, з точки зору етичної. До війни багатьох дивувало, що людина на умовно багатому сході країни живе гірше, ніж людина на умовно бідному її заході. Різниця, зокрема, у типах корупції.

На сході корупція олігархічна, коли людина володіє величезним підприємством і виводить гроші в офшор, а на заході корупція місцевого рівня, майже горизонтальна, але від того вона не менш аморальна. І якщо не подолати всі ці види корупції, країна залишиться корумпованою, а найголовніше, вона залишиться ціннісно роз'єднаною. А тому нам потрібні системні дії, нові закони і рутинна робота над самими собою. Одні тільки гучні посадки не розв'язують проблеми корупції, вони лише роблять її дорожчою.

Нам також помилково весь час намагаються довести, що без боротьби з корупцією неможливе економічне зростання.Але історія знає приклади, коли корумповані країни демонстрували чудеса економічного зростання. Наприклад, в Італії економічний зріст помітний на фоні післявоєнної корупції і відродження мафії. Втрапивши до влади, після публічної антикорупційної операції Чисті руки, Сильвіо Берлусконі не стільки переміг корупції та мафію, скільки уповільнив ріст.

Інший приклад — Малайзія. Її корупцію неможливо порівняти з сусіднім Сінгапуром. Однак Малайзія ще недавно показувала чудеса економічного зростання. До того ж ще недавно це була авторитарна країна. Всі ці приклади про те, що економічне зростання та проблема корупції не пов'язані одне з одним.

Українці порівнюють свою країну з Ізраїлем і Польщею, але краще порівнювати її з Румунією. Ізраїль як держава будувався на соціалістичній етиці. А її наше суспільство, травмоване комунізмом, не сприймає. У нас досі немає жодної сильної лівої партії, а на будь-яку ідеологію люди дивляться з підозрою.

Основами сільського господарства Ізраїлю були кібуци, де люди взагалі не мали ніякої власності. І мошави, де власність існувала особиста і громадська. Тобто це були колгоспи і суперколгоспи. Ізраїль з першого дня воював з ворогом, який хотів його знищити. І все населення Ізраїлю розуміло, що ворог хоче їх знищити. У нас немає такої ситуації. У нас досі частина населення вважає, що потрібно помиритися з Росією.

Також невдале порівняння України з Польщею, де зовсім інші етичні установки. По-перше, там католицизм, по‑друге, восторжествували ідеї етнонаціональної держави. А у нас нічого цього немає на більшості території країни. Нашою Польщею в етичному сенсі могла б бути тільки Західна Україна.

А на Румунію вся інша країна дуже схожа. Як і в Україні, там була фактично знищена православна церква з її етикою, особливо в роки диктатури Ніколає Чаушеску. Як і Україна, це була країна з важкою промисловістю і відсутністю громадянської відповідальності у населення. Але Румунія, якось долає всі ці проблеми і розвивається. Хоча у неї теж є проблеми у боротьбі з корупцією і ці вічні гасла. Румунські політики також звинувачують один одного в корупції, як і наші. Румунія здається нам бідною, але ми набагато бідніші від нинішньої Румунії, хоча нам і важко це визнавати.

Українське суспільство має розуміти, що без вирішення воєнного конфлікту з Росією ніякого серйозного розвитку не буде. Це стосується Донбасу та Криму. Поки ми не вирішимо питання своєї територіальної цілісності, ми будемо залишатися країною, небезпечною для інвестицій. І найпевніше це триватиме до демонтажу нинішнього російського політичного режиму.

Тому якщо українці хочуть, щоб Україна була процвітаючою демократичною країною, наше завдання не стільки побудувати свою країну, скільки сприяти демонтажу нинішньої російської політичної системи. В іншому разі ніякої України не буде. Або буде те, що є зараз.

Мінський процес — один із шляхів такого демонтажу. Ми чекаємо і затягуємо пояси. Разом з росіянами. Така наша доля.

Життя в умовах війни, глобального терору і глобальних викликів — це ціна за появу на карті світу. Українці часто ностальгують: мовляв, як добре і спокійно ми жили в 90‑ті або в нульові. Нічого глобального у нас не відбувалося. Це так тільки тому, що нас не було. Що відбувається в умовній Тамбовській області? Нічого. А ми були умовною Тамбовською областю.

А тепер ми незалежна держава. І отримали ті самі ризики, що і багато інших держав. Важливо зрозуміти, що тепер, коли ми є на карті світу, світ для нас буде стрімко змінюватися.