Як гартується сталь

Фронтмен сучасної української літератури Сергій Жадан розмірковує про те, що втратили і що набули останнім часом співвітчизники, і розповідає про свою нову книгу

 

Катерина Іванова

 

 

Він з'являється з невеликим запізненням, просить вибачення і простягає руку для вітання: "Сергій". У другій руці – паперова склянка з чорним чаєм.

Це Жадан, помітна особистість в українській літературі. Цитувати його давно стало правилом хорошого тону, загальним для інтелектуалів, протестної молоді, обивателів і військових. Він автор десятка поетичних збірок і чотирьох романів, один з найбільш читаних українцями письменників покоління 90‑х.

Твори Жадана перекладені 13-ма мовами, а культовий американський тижневик The New Yorker публікує про нього есе, називаючи "бардом Східної України". Французький переклад його книги Ворошиловград був відзначений престижною літературною Премією Яна Михальски, а за роман Месопотамія письменник отримав літературну премію Angelus, якою у Польщі відзначають кращих авторів Центральної Європи. До нього цієї премії удостоїлися лише двоє українців — Юрій Андрухович та Оксана Забужко.

Літературна праця не заважає Жадану давати концерти разом із панк-гуртом Собаки в космосі, читати лекції і проводити творчі вечори, на яких збираються гроші на допомогу жителям Донбасу. Уродженець Старобільська Луганської області, від початку війни він регулярно їздить в зону АТО з гуманітарною допомогою.

У Києві НВ зустрічається з Жаданом у холі Українського дому, де у нього намічена прес-конференція з приводу створення іменного благодійного фонду. "Зазвичай як: ми приїхали [на Донбас], допомогли — і обірвався зв'язок, а тепер, я думаю, будемо займатися цим більш послідовно і зможемо допомогти більшій кількості людей", — пояснює він своє починання.

Майдан — це двері, які так і не зачинилися. Більшість питань, які порушувалися, досі вимагають вирішення. Тому вся ця історія повинна мати продовження. Позитивне майбутнє нашої країни може бути змінене тільки громадянським суспільством. Патріот — поняття розмите. Кожен під патріотизмом має на увазі щось своє. У якийсь момент громадських лідерів витіснили політики, які привласнили революцію. Але лідери нікуди не зникли. Вони пішли в активісти, добровольцями на фронт і сьогодні так чи інакше працюють.

Засмучує інше: частина тих, хто виходив на Майдан і поділяв ці цінності, від них відмовилися. Ба більше, самі цінності звучать сьогодні чи не лайливими словами. Слово порозуміння сприймається як синонім зради, слово діалог — синонім капітуляції, демократію трактують як колабораціонізм і відмову від своїх переконань. І це не тільки сумно, але й небезпечно.

Багато людей, готових віддати життя за свою країну, ведуться на спекуляції, дозволяючи втягнути себе в безглузді суперечки. Маючи стільки спільного, вони все одно не можуть домовитися між собою через якісь другорядні причини. Їх его, особисті питання важливіші, ніж спільна справа і результат цієї загальної справи. Це легковажно і нерозумно, коли йде війна.

"Вата", "вишивата" — це не лексика Майдану, це лексика війни. Майдан — це спроба національного консенсусу, вироблення національної солідарності, майданчик компромісу. Там зійшлися люди з різними політичними поглядами та ідеологією. Націоналісти, ліберали, демократи, ліві. Вони прийняли спільну платформу: у нас є спільний ворог — Янукович і його режим. Хтось підтримував євроінтеграцію, хтось — ні, але слова свобода, демократія, совість тоді на Майдані звучали щиро і без пафосу.

Нова пасіонарність українців почала проявлятися саме у зв'язку з російською агресією. Люди Майдану і люди війни — різні, і про це важливо пам'ятати. Серед нинішніх активістів, волонтерів, військових, добровольців далеко не всі підтримували революцію. Для багатьох це була якась "чужа" історія. А коли почалася російська агресія в Криму, а потім на Донбасі, ось тоді для них все і сталося. Вони раптом зрозуміли, що це їхня країна, що вони з нею безпосередньо пов'язані. І що ця загроза агресії, вона фактично є загрозою їхній незалежності. Усвідомлення цього багатьох змінило і стало для них поштовхом.

Для мене дуже болюче питання цивільних у зоні бойових дій. Дуже добре пам'ятаю Луганськ, Донецьк у квітні-травні 2014 року, коли там вже перебували сепаратисти, коли вже були захоплені міста і як на це реагували місцеві. Хтось активно намагався протистояти сепаратистам, хтось, навпаки, підтримував їх. Але основна маса населення займала вичікувальну позицію. Стояли і дивилися, як захоплюють їхні міста, до останнього сподіваючись, що війни не буде і все завершиться кримським варіантом.

Моя нова книжка — про них, людей на лінії вогню, поміж двома арміями. Одного разу вранці вони прокидаються, дивляться у вікно, а там літають снаряди. І вони хочуть зрозуміти, як так сталося, що вони все пропустили. Вони не цікавилися політикою, не ходили ні на які референдуми, не просили Путіна ввести війська, в принципі дистанціювалися від політики, вважаючи, що вона їх не стосується. І тут виявляється, що ось це дистанціювання не захистило їх від війни.

Є люди, для яких війна вигідна. З обох сторін. У той час як щодня гинуть військові і цивільні, обстрілюються мирні міста, хтось на цьому заробляє. В супермаркетах так званих ДНР і ЛНР можна купити українські продукти, хоча офіційно ми з ними не торгуємо. Очевидно, що це у багатьох викликає обурення. І оскільки є питання, на які немає відповіді, трапляються такі ситуації, як блокада залізниці. Хоча більше вирішенню цього питання сприяла б відмова української влади від подвійних стандартів.

У нас прийнято говорити про Донбас, окуповані і звільнені території в категоріях відсотків електоральної маси, настроїв, але мало хто думає про конкретних людей. Там у кожної сім'ї своя трагедія. Багато сімей розколоті: дружина — за Україну, чоловік — проти. В одному будинку, в одному під'їзді можуть жити люди з кардинально різними поглядами, які раніше були нерозлучними друзями, а тепер не розмовляють один з одним.

Навіть більше, ситуація змінюється. Хтось переглянув свою позицію в український бік, хтось, навпаки, перейшов в антиукраїнський табір. Це дуже болісний процес дуже індивідуальний. І навіть якщо припустити, що найближчим часом закінчиться активна збройна фаза, він нікуди не зникне. Це те, з чим нам далі доведеться жити і справлятися. Тут купа роботи для всіх нас — політиків, економістів, соціологів, священиків.

У нас відбувається боротьба не за українську мову, а проти російської. Така невелика підміна понять, а вона змінює фактично все. Тому що багато патріотів України, які говорять по-російськи, опиняються в ролі парій. Країна, яку вони підтримують, за яку вони борються і готові вмирати на фронті, раптом починає боротися з ними. Вони раптом опиняються в ролі людей, які повинні виправдовуватися і захищатися. Це не конструктивна позиція.

Мовне питання — це козирна карта, яка дістається щоразу з кишені, коли влада не може відповісти на соціальні або економічні виклики. І ось вже ніхто не говорить про збільшення мінімальної зарплати і тарифів, про зростання курсу долара, а всі розмірковують про те, будуть у нас мовні інспектори чи не будуть. Так було за [президента Віктора] Ющенка, за [президента Віктора] Януковича, зараз і так буде далі, поки це питання не вирішать.

Говорити про єдиний культурний коді Донбасу не доводиться. Він — не моноліт. Наприклад, північна Луганщина, моя батьківщина, суто адміністративно відноситься до Луганської області. Це старі козацькі поселення, і ментальність там трошки інша.

В індустріальних містах населення одне, а села довкола них заселені вихідцями з Центральної України, і там свої настрої. А є села, заселені росіянами. І там, природно, теж свої настрої. Але це не означає, що спільне життя неможливе. Така вся Україна. Наприклад, на заході загальні настрої лише у трьох областях — Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській. А є ще Буковина, є Закарпаття, які ніби самі по собі. Те ж саме з півднем: є Херсон і Миколаїв, а є Одеса — і вони трішки відрізняються настроями. Ми різні, і в цьому немає нічого поганого. З цього може народитися щось цікаве і потужне.

Об'єднують Україну, на жаль, не дуже симпатичні речі — наші соціальні проблеми. Але ми повинні зрозуміти, що тільки разом зможемо їх розв'язати, видертися з цієї ями, рухатися далі і зберегти свою країну. Якщо ми будемо перекладати відповідальність один на одного, нічого не вийде.

Ідея квотування на радіо — розумна ідея. Заборона ввезення на територію України антиукраїнської літератури — природний крок. Я за захист нашого інформаційного простору. Але ось заборона ввезення всіх російських книг без розбору — спірна. Тут треба дивитися, чим керуються наші чиновники. Якщо ми таким чином будемо підтримувати своє книговидавництво, я за. Якщо йдеться про те, щоб якось "насолити москалям", це виглядає дивно.

Я проти того, щоб була якась тотальна державна опіка культури. Це теж неправильно. Культура має бути незалежною, вона не повинна прислужувати владі. Коли існують механізми, держава робить свою справу, художники — свою, при цьому не вступаючи в суперечності один з одним.

Не зовсім чесно говорити про те, що мистецтво поза політикою. Політика — скрізь. Ми говоримо про мову — це важливе і складне політичне питання. Говоримо про церкву — це політика, говоримо про історію — це тим більше політика. Наприклад, процеси, пов'язані з декомунізацією, спробою проговорити і повернути в українську історію тему УПА.

Коли я кажу, що в Україні поки не з'явилися свої Ремарк і Гемінгвей, головне слово — поки що. Події, які відбуваються в Україні,— дуже важливі, надзвичайно масштабні, трагічні — зачіпають переживання всього суспільства. За ці два роки з'явився цілий пласт книг про війну, серед яких є справді хороші речі. Поки що немає епохальних творів, але я вірю, що вони з'являться. Згадайте: ще 20 років тому українські книги навіть не перекладалися.