Коли у великий європейський або американський банк приходить молодий випускник економічного факультету і приступає до роботи, йому найчастіше пояснюють кілька важливих речей.
Перше — необхідність одночасно дивитися і назад, і вперед, щоб вловити рух середньо- і довгострокового тренду, а не смикатися від щоденних коливань ринку. Друге — засновувати свої судження на цифрах, а не на інтуїції. Третє — не боятися йти наперекір очікуванням ринку, якщо ти впевнений у своїх розрахунках і прогнозах.
Подібну тактику необхідно засвоїти українській дипломатії в питанні європейської інтеграції країни. Судячи із заяв європейських лідерів, Україні не світить вступ до Євросоюзу в найближчому майбутньому. Мовляв, ідея розширення ЄС не дуже популярна в Західній Європі, яка після Брекзіта з побоюванням очікує нових виходів з континентального торгово-політичного блоку.
Однак якщо Україна стане опускати руки після кожної заяви міністерств закордонних справ Німеччини, Франції, Фінляндії або Швеції — євроінтеграції точно не вийде. Все, що відбувається на поверхні європейської політики, говорить про те, що Україна не буде членом ЄС найближчі десять років. А все, що відбувається на глибині, говорить про протилежне.
У фінансовому аналізі є таке поняття — «негативний новинний фон». На негативному новинному фоні падають ринки, ростуть ціни на незмінно наднадійні держоблігації США і Німеччини, ставляться на паузи венчурні інвестиції в перспективні, але занадто молоді технологічні стартапи. Але досвідчені інвестори знають, що на негативному новинному фоні можна дуже добре заробити, вклавшись в актив, коли його ціна мінімальна.
В української політики євроінтеграції вже кілька років — негативний новинний фон. Вихід Великобританії з ЄС, агресивні дії Росії в політиці та на енергетичному ринку, зростання впливу популістських політичних проектів відкладають дискусію про розширення ЄС на Схід. Але це не причина зупиняти інвестиції зусиль і ресурсів у євроінтеграцію. Протиставити негативу можна і потрібно політику впровадження європейських стандартів у побудову комфортного життя для українців всередині країни. Йдеться про закони, регулювання, макроекономічну стабілізацію.
До речі, стабілізувати макроекономічну ситуацію українці вміють досить непогано. Ми це бачимо і судячи з бюджетної політики минулого і нинішнього Кабміну, і з інфляційної політики Національного банку, і з цілком стійкої боргової політики Міністерства фінансів. Так, є прикрі помилки та упущення, є вплив корупційних інтересів, але в цілому із завданням справляємося. Так що економічно підготувати країну до вступу до ЄС — цілком реально.
Набагато складніше — провести перезавантаження судової системи, щоб Євросоюз не соромився визнати її відповідною своїм стандартам. Завдання реально дуже складне. Починати його потрібно, мені здається, зі зміни системи освіти юридичних факультетів, щоб тамтешніх студентів вчили ставити в пріоритет дух, а не букву закону. Ця концепція, радше, з традицій американської юриспруденції, але їй в Євросоюзі будуть раді набагато більше, ніж традиціям банок судді Чауса, що набула поширення в наших широтах.
Зараз ближче всіх до вступу до ЄС підібралася Чорногорія. Невелика країна на узбережжі Адріатичного моря цікава Євросоюзу зовсім не як ринок, з яким можна побудувати успішні торгові відносини. На інвестиціях в чорногорську нерухомість, звичайно, можна щось заробити, але Уорреном Баффетом на цих вкладеннях навряд чи станеш.
Чорногорія цікава Євросоюзу як країна-носій балканської політичної ментальності з її креном у бік Росії і бажанням йти якимось особливим шляхом. Чорногорія цікава як цеглинка в побудові системи європейської безпеки на Балканах. Чорногорія цікава тим, що вона де-факто приєдналася до єврозони, ввівши в обіг євро, при цьому не оформлюючи членство в єврозоні де-юре. Тобто ще до вступу в ЄС Чорногорія почала використовувати політику, якою керуються держави-члени блоку.
Якщо Євросоюзу цікава невелика Чорногорія, то куди цікавіше йому було б залучити до своєї політичної системи Україну. У Брюсселі, Берліні та Парижі жива впевненість в тому, що європейський проект явно не вичерпав себе. Що він вимагає свіжої крові, яка б принесла нові ідеї, підходи і перспективи. Дуже важливо комунікувати то, що ми йдемо до Євросоюзу не за фінансовою допомогою, не за кредитами і грантами, а за правом бути частиною спільного європейського проекту, в який ми хочемо інтегрувати свій ринок і свою політично-правову систему.
ЄС має силу й актуальність доти, доки в ньому живий вектор розширення. У разі відмови від прийому нових членів, Євросоюз почне втрачати той сенс, заради якого він був створений після Другої світової війни. Втрата цього сенсу загрожує втратою взаєморозуміння між корінними членами блоку з їхніми різними традиціями реагування на міжнародне напруження, на кризові явища, на хід розвитку відносин з проблемними регіонами. В принципі, все це ми вже побачили на прикладі Великобританії. Багато британців просто перестали розуміти: Євросоюз — це про що?
В українців такої проблеми немає. Вони розуміють, про що Євросоюз і хочуть до нього потрапити. Хочуть потрапити, незважаючи на негативний новинний фон, незважаючи на відсутність твердих обіцянок з того боку столу переговорів, незважаючи на наявність окупованих і анексованих територій на Сході та на Півдні.
Довгостроковий політичний тренд зближення України і ЄС — це більш фундаментальна сила змін, ніж кривляння європейських популістів, які прагнуть профінансувати дешевими грошима Європейського Центробанку свої нездійсненні обіцянки і тому не бажають пускати на цей ринок дешевих грошей нових членів.
Але популісти приходять і йдуть, а логіка існування Євросоюзу залишається. І ця логіка — про розвиток і розширення, а не про консервацію та ухиляння від вирішення складних проблем.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ