Як далеко ми пішли

Погляди

27 листопада 2019, 08:08

Віталій Сич

Головний редактор NV

В Україні нема нічого гіршого, ніж сказати, що в Україні щось добре. Та ніколи це не буває так очевидно, як збоку

Днями ми з редактором сайту Юлею МакГаффі завітали до Вільнюса, де отримали Free Media Award від норвезького фонду The Fritt Ord Foundation і німецького ZEIT-Stiftung.

Всього було п’ять видань в колишньому СРСР, які отримали нагороду цього року, — два з Росії, і по одному з Азербайджану, Вірменії та НВ з України.

У супровідному листі норвежці та німці зазначили, що журнал «публікує розслідування і критичні матеріали про корупцію та зловживання владою в Україні, а також твердження провідних інтелектуалів з України та з-за кордону, і загалом захищає принципи свободи вираження в незалежній пресі тощо».

Авжеж, приємно, коли твою роботу відзначають, до того ж збоку. Та найдивовижнішим в цій історії для мене було дізнатися, яку круту роботу виконує дехто з журналістів в інших країнах колишнього СРСР, і в яких важких умовах вони працюють. Ми просто працюємо в Швейцарії порівняно з декотрими з них.

Я слухав і обмірковував, як далеко ми від цього пішли

Лауреат премії, азербайджанський журналіст-розслідувач Хафіз Бабалі, видав безліч матеріалів про зловживання владою та корупцію в найближчому оточенні президента Ільхама Алієва. А, як ви розумієте, в Азербайджані влада має своє уявлення про те, кому що можна, а кому не можна. Там не було двох революцій, які могли б скорегувати бачення влади.

Зрештою в пошуках інформації про Бабалі азербайджанські правоохоронці навідалися додому до всіх, ба навіть його далеких родичів, у яких той власне ніколи й не був. Потім заарештували керівників інформагентства, де працював, і він був вимушений тимчасово переїхати до Вільнюса. Тепер він повернувся до Баку і продовжує писати про будинки міністрів і незаконне збагачення найближчого оточення Алієва.

Ми з ним прямували одним рейсом МАУ з Вільнюса до Києва. Він не зміг роздрукувати посадковий квиток внаслідок збою системи, через що його було оштрафовано МАУ на 15 євро. Цим прикрим випадком він вкрай обурився. У нас одразу ж з’явився спонтанний заголовок, який так і не побачив світ: «Коломойський розвів азербайджанського журналіста-розслідувача на 15 євро». Проте це ліричний відступ.

Інший азербайджанський відеоблогер Мехман Гусейнов отримав два роки в’язниці за сатиричні блоги про владу. Коли він відсидів два роки в каменоломні, де через пил видимість часто-густо не перевищує й метра, влада вирішила додати йому ще два роки тюрми за нібито скоєне у в’язниці правопорушення.

Дивно, але саме тоді через 27-річного хлопця в Баку розпочалися заворушення. Люди вийшли на вулиці. Гусейнова не тільки випустили з в’язниці — владі довелося підвищити пенсії і мінімальні зарплати. Тепер він знову знімає смішні сатиричні відео про поліцію і депутатів та збирає мільйони переглядів.

Хлопці з російського The Insider, які теж отримали нагороду, рутинно встановлюють поєднання, звання та імена російських ГРУшників і військових, які брали участь в замаху на Скрипалів та знищенні лайнера MH17. При цьому вони мешкають у Москві, де, м’яко кажучи, почуваються не зовсім безпечно.

Журналіст-розслідувач з Нової газети Олена Мілашіна працює в Чечні майже у військових умовах. Після статті про вбивства гомосексуалістів в республіці їй теж довелося на деякий час виїхати за кордон.

Ми також відвідали у Вільнюсі Білоруський центр із захисту прав людини. Навіть і гадки не маю, чи можна захищати те, чого немає, але цей візит вразив мене з іншої причини.

Співробітники центру розповідали, що частенько інструктують російських журналістів про те, як правильно тікати зі своєї країни в разі загрози їхньому життю. Який кордон ліпше перетинати, що завжди потрібно мати відкриту шенгенську візу у разі термінової необхідності і багато іншого.

Я слухав і думав, як далеко ми від цього пішли.

По-перше, нам не треба відкривати шенгенської візи. По-друге, нам не треба тікати в Євросоюз від переслідування влади.

Журналісти в Україні можуть мати проблеми з владою, і у влади періодично виникає бажання змінити статус-кво, але наразі медіа в Україні — це вже (майже) інститут. Так само, як і громадянське суспільство. Так само, як і президент чи парламент.

Президенти можуть ображатися на медіа, але не можуть не визнавати їхнього права писати і критикувати. Жоден скандал не може уникнути уваги преси — поїздка президента інкогніто на Мальдіви, корупція серед друзів в оборонному комплексі, зрештою перемога опозиційного кандидата з результатом 73% і цілковите перезавантаження влади, відвідування високопоставленим чиновником весілля сумнівного персонажа в Сен-Тропе, листування з повією в залі парламенту і т. ін.

Ніхто не заперечує права медіа на критику і розслідування — існує навіть конкуренція між журналістами-розслідувачами. Це право українські журналісти дуже довго виборювали, і вони його отримали.

Знаю, що в Україні нема нічого гіршого, ніж сказати, що в Україні щось добре. Одразу ж віднайдеться мільйон людей, які стверджуватимуть, що це брехня, зважаючи на те, з ким порівнювати, а якщо й добре, то це ненадовго, а коли раптом станеться щось погане, тут же розмалюють всі стіни слоганами а-ля «а ми ж говорили».

Та ніколи це не буває так очевидно, як збоку.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Інші новини

Всі новини