Те, що об'єднує зараз Європу, – це попит на консервацію та ізоляцію. І в цьому сенсі сам Володимир Путін став прототипом усіх тих політиків, що перемагають на виборах у західних країнах, - пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.
Що спільного в Польщі та США, Угорщини та Австрії, Франції та Словаччини? А те, що виборці всіх цих країн демонструють, до чого призводить втома від істеблішменту. І тому готові голосувати за тих політиків, політична повістка яких ще недавно здавалася неможливим анахронізмом. Але тепер ми можемо спостерігати в прямому ефірі, як праві популісти беруть штурмом одну електоральну фортецю за іншою.
Їх усіх об'єднує декларований консерватизм. Апеляція не до майбутнього, а до минулого. Ставка на євроскептицизм і пропаганда ізоляціонізму. Вони всі обіцяють виборцю кордони – ті самі, які повинні дати людині відчуття затишку. Який, як самому виборцю здається, почав розмиватися по мірі перетворення західного світу в одне глобальне село.
Адже це дуже комфортно жити у світі, в якому є «ми» і «вони». Це породжує бруствери ідентичності – вже не всі однакові та нерозрізнені, а навпаки – кожен несхожий на сусіда. Західний світ дуже довго ховав свої образи, щоб стерти відмінності, і саме образи відроджуються сьогодні знову, щоб знову ці межі окреслити. І тому будь-який новий успішний політик з правопопулістського табору спершу розділяє, щоб потім панувати.
Так, це спрощення. Так, у кожній країні західного світу є величезна кількість невирішених і реальних проблем, які, можливо, з України здаються дрібними і несуттєвими. Але в тому й особливість, що відчуття щастя завжди суб'єктивне: важливо не те, що в тебе є, а що ти про це думаєш. І якщо американці та поляки думають, що живуть погано – безглуздо переконувати їх у протилежному.
Зрештою, будь-яке суспільство існує на гойдалках настроїв. Дуже довго ми жили в полоні об'єднуючого тренда – стираючого кордони і бар'єри. Так довго, що світ втомився жити в полоні нескінченної низки змін. І захотів назад – до простого і зрозумілого. Наприклад, легких рецептів. Щоб обмежити ойкумену і не думати про далеке. Чи не цього деколи хочуть самі українці?
Майже вся друга половина двадцятого століття була часом торжества тих, хто поміщав на прапори ідеї об'єднання, спільних цінностей і універсальної рівності. Саме вони відвойовували політичні олімпи в традиційних еліт, саме вони служили проповідниками світу рівних можливостей і позитивних дискримінацій. Але в якийсь момент всі вони самі стали новим істеблішментом. Саме вони сформулювали нову «рамку нормальності», уявлення про допустиме і неприпустиме. Перестали бути бунтарями, ставши новим монополістом на ринку політичної пропозиції.
А людям властиво хотіти різного. І втомлюватися навіть не від реальних проблем, а від своїх уявлень про те, що вони вважають проблемою. І тоді з'являється знову попит на «бунтарів». І те, що в ролі бунтарів виявляються безвідповідальні популісти – нічого не змінює. Зрештою, з точки зору існуючого порядку бунтар і зобов'язаний виглядати як популіст, а тому ніякого естетичного розриву тут немає.
Особливість того, що відбувається, лише в тому, що той тренд, який ми спостерігаємо на заході, був за останні п'ятнадцять років обкатаний у Росії. Тій самій, яка теж втомилася від змін і в якийсь момент захотіла зрозумілого і знайомого. У якій переміг курс на консервацію всього, що тільки можна. Де головне змістовне внутрішньої політики звелося до розмов про те, як уникнути будь-яких змін. Разом зі створенням образу «небесного минулого» – позбавленого недоліків, але наділеного комфортом і могутністю.
Путін став Фіцо, Качинським і Орбаном задовго до них самих. І тому для багатьох людей на заході російський президент – трендмейкер. Уособлення порядку, який переміг на час. Немає нічого дивного в тому, що для прихильників правого консервативно-популістського порядку він служить приблизно таким самим символом бунту проти істеблішменту, яким колись для лівих бунтарів був Фідель Кастро.
Україні просто не пощастило здобути реальну незалежність у той самий період, коли тепличні умови закінчилися. Коли світ знову починає штормити. Коли починає перекроюватися модель соціального договору. І ось вона вже головний єврооптиміст у світі, у якому зростає попит на ізоляціонізм.
Так, це підвищує ставки – той, хто програє, втрачає все. Але це означає лише те, що вчитися плавати Україна буде в штормових умовах. Це буде непросто. Але хто, чорт візьми, обіцяв нам, що буде легко?
Більше точок зору тут