Дайте мені розпочати мову про стан сучасного світу, і я гарантовано зіпсую будь-яку вечірку. Не тому, що хочу цього, просто мені важко не дивитися увсебіч і не замислюватися, чим насправді є нинішній хаос на міжнародних ринках – незначними підземними поштовхами або ж мова йде про глобальний зсув тектонічних плит, які були основою світопорядку; зсув, наслідки якого можуть бути вельми непередбачуваними.
Що, коли зараз закінчуються одночасно кілька епох?
Якщо ми спостерігаємо кінець більш ніж 30-річної епохи стрімкого зростання Китаю і, відповідно, здатність Китаю підживлювати глобальне зростання за допомогою свого імпорту, експорту і покупки енергоносіїв у майбутньому стане дедалі менш надійною?
«Тепер, коли боргова булька лопає, зростання Китаю припиняється, - написав Майкл Пенто, президент інвестиційної компанії Pento Portfolio Strategies, на CNBC.com. - Ослаблення юаня, падіння акцій на Шанхайській біржі (з червня 2014 року вони знизилися на 40%) і падіння обсягів залізничних перевезень (на 10,5% порівняно з аналогічним періодом минулого року) яскраво ілюструє, що Китай не тільки не зросте на очікувані 7%, але і взагалі може не продемонструвати зростання. Проблема в тому, що 34% глобального зростання припадало на Китай, а ефект мультиплікатора, який країна мала на ринки, що розвиваються, збільшує цей показник до 50%».
Що, коли епоха нафти по $100 за барель доходить кінця, і всі країни, чиї економіки залежали від високих цін, будуть змушені вчитися рости по-старому – виробляючи товари і пропонуючи послуги, в яких будуть зацікавлені інші держави? Завдяки прогресу США в розробці технологій гідророзриву, горизонтального буріння та використання «великих даних» для пошуку родовищ влада ОПЕК над цінами скінчилася. Країни, які планували свій бюджет, виходячи з ціни $80-$100 за барель, зіткнуться з серйозним браком грошей якраз у момент, коли їхнє населення збільшилося? Це стосується Ірану, Саудівської Аравії, Нігерії, Індонезії та Венесуели.
Що якщо зараз закінчуються одночасно кілька епох?
Що, коли скінчилася і епоха «середніх країн»? Під час Холодної війни можна було бути середньостатистичною державою, яка нещодавно здобула незалежність, з кордонами, штучно накресленими метрополіями. Дві наддержави були готові завалювати вас міжнародною допомогою, давати вашим дітям освіту в Америці чи в Москві, розвивати ваші збройні сили і купувати ваші неякісні експортні товари або сировину.
Що, коли розвиток техніки, програмного забезпечення і автоматизація означають, що ці країни більше не можуть розраховувати на виробництво як джерело зайнятості, а продукти, які вони виробляють, не можуть конкурувати з китайськими; що кліматичні зміни стають проблемою для їхнього навколишнього середовища, а ні Росія, ні США не хочуть мати з ними справи, бо все, що вони отримають – це нові витрати?
Багато з цих крихких, штучних держав не відповідають етнічним, культурним чи демографічним реаліям. Вони нагадують будиночки у трейлерних парках, побудовані без реального фундаменту – а те, що відбувається сьогодні, завдяки глобалізації, зміні клімату та розвитку технологій – все одно, ніби торнадо, що мчить на цей трейлерний парк. Деякі з цих країн розвалюються, і багато їхніх жителів намагаються перетнути Середземне море, щоб втекти зі свого світу хаосу у світ порядку, який для них уособлює Європейський Союз.
Але якщо і епоха ЄС дійшла кінця? Цього тижня агентство Reuters повідомило про попередження Німеччини: якщо інші країни не стануть на заваді подальшому припливу біженців і не «звільнять Берлін від необхідності приймати біженців самотужки, Німеччина може закрити кордони». Деякі німці навіть хочуть встановити паркан на кордоні. Один з високопоставлених консерваторів сказав: «якщо ви побудуєте паркан, це буде кінцем Європи, яку ми знаємо».
Що, коли епоха ізоляції Ірану закінчена, і якраз тоді, коли арабська система розвалюється, а ізраїльсько-палестинська угода про дві держави стала історією? Як усі ці молекули будуть взаємодіяти одна з одною?
І якщо це відбувається саме тоді, коли двопартійна система в Америці, здається, отримує більшу частину енергії від лівих і правих радикалів? Що, коли вибори 2016 року будуть вибором між соціалізмом і, фактично, фашизмом – ідеями, здавалося, померлими в 1989 і 1945 роках?
Ці «якщо» і «коли» створюють політичну картину, з якою доведеться мати діло наступному президентові США. Але ось ще одне, найгірше «якщо»: якщо під час президентської кампанії нікому навіть не спаде на думку поставити ці запитання? Як ми забезпечимо зростання, зайнятість, безпеку і сталість?
Ми ще маємо час, щоб виправити ситуацію, але цей час стрімко закінчується – прямо як остання зіпсована мною вечірка.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікування повної версії тексту заборонене.
Більше точок зору тут