З часів Другої світової війни глобальний ліберальний порядок, що розповсюдив більше свободи та процвітання по всьому світу як ніколи раніше в історії, опирався на дві колони: США та об’єднані нації Європи, нині відомий як ЄС.
Обидва є центрами вільних ринків, вільних людей та вільних ідей, що сьогодні похитнулись під діями повстанців з сільської місцевості та передмість, які переважно належать до білого, бідного робочого чи розлюченого середнього класу, які фактично не отримали вигоди від хвилі глобалізації, міграції та технологій, що піднесли такі суперзіркові міста, як Лондон, Париж, Сан-Франциско та їхнє мультикультурне населення.
Відчувши шок від вигляду паризьких магазинів, наглухо забитих дошками напередодні Різдва, щоб захиститись від безпорядків уздовж Єлисейських полів з боку деяких французьких протестантів у жовтих жилетах після того як за кілька днів до цього в Римі мені сказали, що Італія, член-засновник ЄС, можливо якось відмовиться і від ЄС, і від євро під впливом свого нового дивакуватого вкрай лівого/вкрай правого коаліційного уряду; побачивши як Великобританію паралізувало навколо питання, як здійснити економічний суїцид, вийшовши з ЄС; спостерігаючи за тим, як президент Трамп радше вболіває за крах ЄС, аніж за його добре самопочуття, для мене стало очевидним, що ми опинились перед критичним поворотом в історії.
Ключовий виклик для США та ЄС один і той же: різке прискорення технологій та глобалізації принесли значно більше мігрантів у значно більш віддалені від їх суспільств куточки – сьогодні серед власників державного житла в Парижі домінують мігранти; і водночас довгий час заморожені соціальні устави змінилися – на кшталт схвалення гей-шлюбів та прав трансгендерів, а середньостатистична робота більше не обертається середньостатистичною зарплатнею, що може підтримувати середньостатистичний стиль життя середнього класу.
Роз’єднання в об’єднаному світі – це божевілля
Середні класи, які посилили зростання США та ЄС у ХХ столітті, були збудовані на тому, що називають «висока зарплата, робота середньої кваліфікації». Проте робототехніка, штучний інтелект, аутсорсинг та китайський імпорт знищили багато чого зі середньокваліфікаційної рутини білих та чорних комірців.
Зараз є високооплачувані та висококваліфікаційні роботи або низькооплачувані та низькокваліфікаційні. Проте оскільки високооплачувана робота середньої кваліфікації зникає, то залишає по собі серйозну когорту людей зі стагнаційними доходами та палаючими образами, на кого піжони глобалізованого міста, як їм здається, дивляться згору вниз та вдосконалюють свої непересічні навички, необхідні сьогодні для роботи з високими доходами.
Коли ти в один і той же час кидаєш виклик усім тим речам, що прив’язують до себе людей – їх почуття дому, гарантію роботи, перспективи росту та соціальні норми, що в кращу чи гіршу сторону визначали їх життя – а потім посилюєш це все соціальними мережами, то ти можеш отримати реально лютий удар у відповідь, який французький президент Еммануель Макрон спостерігає сьогодні на теренах своєї країни.
24 листопада The Guardian опублікував інформативну колекцію голосів протестів жовтих жилетів Парижа, які розповіли свої історії. Там була 55-річна Флоренс, яка працювала в компанії авіаційних перевезень Парижа, і яка так сказала про Макрона: «Коли він з’являється на телебаченні, в нас виникає враження, що йому некомфортно зі звичайними людьми, що він відчуває певне презирство до нас».
Там був також 66-річний Бруно Бінеллі, слюсар майже на пенсії з Ліону, який на підняття Макроном цін на пальне з метою боротись з кліматичними змінами, що веде до платежів, які б’ють по людям з сільської місцевості з особливою силою через те, що для пересування мають лише машини, реагує так: «Я маю маленький фургон на дизельному пальному, і я не маю грошей купити новий, особливо враховуючи те, що готуюсь вийти на пенсію. Ми відчуваємо, що про тих, хто зі сільської місцевості, забули».
Там ще була 62-річна Марі Лемуан, шкільна вчителька з Провансу, яка представила себе як «ані праву, ані ліву», пояснюючи: «Я тут ради моїх дітей, онуків і всіх тих людей, залишених плакати до 15 числа цього місяця, коли вони всі пішли в мінус… Макрон це наш Людовік ХVI, і ми знаємо, що трапилось з ним. Він закінчив на гільйотині».
І все це вимагає надзвичайного лідерства від США, Великобританії та ЄС з метою запропонувати стратегію у відповідь на ці скарги.
Воно мало би створити баланс між економічним зростанням та перерозподілом, потребою піклуватись про тих, кого лишили позаду, не лишаючи напризволяще і майбутні покоління, потребою залишати відкриті кордони для приваблення нових талантів та ідей і потребою вберегти людей від того, щоб вони почували себе іноземцями у власних домівках.
Але таке лідерство відсутнє. Я зрозумів, чому мала більшість громадян Великобританії проголосувала за брекзит – бо його їм продали. Їм сказали, що вони можуть відмежувати від себе все те, що не люблять – на кшталт потоку 2,2 мільйонів іноземців-працівників з ЄС – і при цьому зберегти все, що люблять – головним чином вільний доступ Великобританії до європейського ринку – і за це нічого не буде. Та все це було брехнею.
І дивитись зараз на хакерів Консервативної партії, які просували цю брехню на чолі з Борисом Джонсоном, а тепер продовжують вимагати, щоб їх прем’єр-міністр втілила цю брекзит-фантазію у реальність, що є неможливим – чи на те, наскільки поганим буде другий найкращий варіант – означає дивитись на колись розсудливу країну, що пише передсмертну записку в момент ірраціональності, а потім без кінця дискутує про те, як цей суїцид здійснити – смерть через повішення, отруєння, чи вистріл у голову. Вони мають переглянути це. Роз’єднання в об’єднаному світі – це божевілля.
Макрон навпаки, спромігся зробити правильні речі, щоб розблокувати ріст Франції в правильний час, «та він не зрозумів різницю між тим, що значить правильно і тим, як робити це правильно», як сказав мені французький економіст Людовік Субран. І він не зрозумів, як його політика в різний спосіб торкнеться «тих, хто п’є пиво і тих, хто п’є вино».
Макрон породив абсолютно імперіалістичне президентство, зведене навколо крихітної команди – «вони були як об’єднання командос», відмітив для мене Ален Фрачон, письменник з Le Monde.
Макрон проштовхнув чотири життєво важливі та стратегічні зміни для прискорення економічного росту: проінвестиційні податкові реформи, зменшення пенсій для роздутого залізничного союзу, більш вільні трудові правила, що полегшують прийом на роботу та звільнення працівників, і великі нові державні інвестиції у вміння та освіту найбільш обездолених.
Та оскільки партія Макрон не існувала до того, як він пішов на президентські вибори, в нього немає мерів, які би комунікували на місцях з людьми та відчували їх настрої. Тож Макрон був вражений, коли його королівський «дай їм їсти торт» підхід від верхів до низів викликав таку люту реакцію після того, як він знизив податки для багатіїв та корпорацій та думав оплатити частину з них за рахунок податків на пальне та пенсіями – без звільнення від відповідальності сільський робітничий клас, який не має громадського транспорту та змушений добиратись скрізь на своїх авто. Відчуваючи себе приниженими, ці люди одягнули свої жовті жилети, з’їхались у серце Парижу та інших міст і накинулись на президента зі словами: «То чи чуєш ти нас зараз?».
Макрон «думав, що він керує Сінгапуром, а не Францією – країною-революціонеркою», додає Франчон. «Він допустив кожну можливу політичну помилку. Жодної не пропустив».
Щоб зберегти президентство, вражений Макрон зламав свій бюджет та скасував підняття цін на пальне, підняв місячну мінімальну зарплату на 100 євро ($114), та змінив запланований податок пенсій до 2,000 євро ($2,272) за місяць. Та через те, що жовті жилети не мають лідера, ніхто не знає, що трапиться далі.
«Сьогодні Франція має лідера без прихильників і опозицію без лідера», – сказав американський експерт з питань міжнародної політики Майкл Манделбаум.
Причина, яка має значення, полягає в тому, що Франція та Німеччина завжди були двома дорослими, чиє партнерство, прихильність до ЄС, бюджети та стандарти були тим цементом, який тримав колону ЄС цілою.
Зараз же реально страшно. Я не думаю, що є національні вирішення цієї проблеми – просто врізати чи підняти податки – в той спосіб, як це мало місце в минулому. Я думаю, що країни, які будуть процвітати в цю еру, будуть тими, хто має найбільш гнучкі міста з найбільш гнучкими місцевими жителями, які будуватимуть адаптивні коаліції бізнесів, освітян та соціальних підприємців, які зможуть становити конкуренцію на локальному, регіональному, національному та глобальному рівнях.
У цьому світі вкрай централізовані країни будуть жити гірше, ніж децентралізовані. І це та реальна зміна, на яку має піти Франція, і якщо вона не зможе, то оберігайтесь падіння колон. Франція має значення.
Домінік Мойсі, один з іноземних топ-експертів з питань політики Франції, виклав це мені ось так: у той час як Америка, що завжди була полісом страхування життя для ЄС проти хижацьких загроз зі Сходу та водночас світовим чемпіоном з демократії починає відходити зі світу; і коли Росія повертається з помстою глобальній політиці; коли Німеччина переключається на себе, а Італія бунтує проти ЄС, скорочуючи витрати та підсовуючись ближче до самодержавної Росії; коли так багато доріг нині ведуть на Пекін, а Великобританія одержима суїцидом, «раптово те, що трапилось у Франції, виходить за межі Франції. Ми є останнім бар’єром, що захищає європейську ідею. Якщо Макрон провалиться, це може стати кінцем Європи».
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено
Оригінал опубліковано на The New York Times
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени