Яка у нас війна?

Психіка багатьох зараз реально – на військовому положенні. Де б ми не перебували – ми чуємо постріли на Донбасі, ми присутні на похороні наших хлопців –віртуально чи безпосередньо стоїмо біля трун. Ми знаємо нашого ворога по імені.

І за цією втомою, напруженням і горем останніх років ми забуваємо, яку саме війну ми переживаємо. Те, що я зараз напишу – ми знаємо всі. Але найчастіше відсуваємо кудись на периферію свідомості.

Отже – по пунктах.

1. Три роки війни – але вона не оголошена.

2. Між "воюючими сторонами" існують дипломатичні відносини.

3. Між воюючими сторонами зберігається культурний обмін і, зрозуміло, працює бізнес. Обмеження по культурному обміну носять вкрай неефективний характер і швидше грають на користь російській пропаганді.

4. Лінія фронту як така відсутня. Є "лінія дотику" наших збройних сил і сепаратистських формувань, підтриманих російською армією. Ця підтримка РФ офіційно не визнається. Звичайно, ця лінія дотику напівпрозора, так, існують перевірки. Але хіба таке буває на лінії фронту?

5. Існують т. зв. мінські угоди, які не вирішують, а консервують проблему. Вони не виконуються. До речі, не для того їх приймали, щоб виконувати. Все ж, незважаючи на регулярні перестрілки, рівень напруженості дещо знижується. При цьому люди продовжують гинути і отримувати важкі бойові травми.

6. У нас все ще немає безвізового режиму з Євросоюзом. А з Росією, яку ми охоче "залюбки" називаємо країною-агресором (а як ще її називати?) зберігається безвиз.

7. Сепаратисти почуваються на території України дуже комфортно, вони можуть говорити не тільки на кухнях. Є свої ЗМІ, до Речі - по ту сторону поребрика розправа з проукраїнськими громадянами теж не надто жорстока. Якось не по-сталінськи поки ще працюють товариші. І все ж опозиція в РФ пригнічується куди серйозніше, ніж в Україні.

8. Наші громадяни їздять Крим і назад, по справах і на відпочинок.

Така у нас війна, друзі. Гібридна, часткова, керована, обмежена і, боюся, що договірна.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал