Картина світу українця початку незалежності відзначалася суперечливими рисами: з одного боку, це була картина оптимістична – вже було розуміння, що світлого комуністичного майбутнього не буде; українці чітко казали, що капіталістичне суспільство за багатьма показниками набагато краще за соціалістичне. Вони навіть визнавали, що соціальне розшарування буде, проте не розуміли, в яких насправді формах це може статися. Коли ж буквально у перший рік вони почали розуміти, що це якщо не нестерпно, а дуже важко, тут одразу вилізли на світ Божий уявлення про соціальну справедливість як зрівнялівку, уявлення про те, що будь-який статок в межах приватної власності є кримінальним. Не випадково 90-ті були періодом, коли існувала серйозна загроза комуністичного реваншу.
В період з 1991 по 1999 рік число прибічників комуністичної ідеології ставало все більшим, проте за 25 років це суттєво змінилося, і зараз їх залишилися лічені відсотки. Відбувся злам світогляду: люди остаточно перестали вірити у комуністичну ідеологію – в те, що вона зможе значно покращити їхнє життя та стан у суспільстві. Проте досі немає впевненості у тому, що це зможе зробити капіталістичне суспільство. На жаль, українці мали досвід лише такого капіталістичного суспільства, що може викликати тільки огиду. Так вони його і оцінюють. Наприклад, є досить дивовижні результати наших опитувань: колись, ще на початку 90-х, люди вважали, що нам потрібна багатопартійна система, зараз більшість вважають, що вона не потрібна.
І, на жаль, українці досі не вважають, що у приватну власність треба передавати великі підприємства і землю, хоч і визнають ідеологію капіталізму політично. Це пов’язано з їхнім загальним розчаруванням наслідками декомунізації.
Багато чого змінилося і у сприйнятті духовного світу. Є цікава ознака, яку ми відслідковували протягом 25 років: як українці ставляться до надання офіційного статусу російській мові. Відомо, що у нас є багато радикально налаштованих людей, як вважають, що з прагненням надати їй офіційний статус треба боротися. Проте насправді боротися не треба: поступово у суспільстві вже формується ставлення до української як до державної мови, а до російської – як до мови, котрою просто спілкується велика кількість людей. Значно менше залишилось людей, які вважають, що російську треба обов’язково зробити офіційною. Отже, мовна проблема може вирішуватися не лише адміністративними та бюрократичними методами. Якщо існує атмосфера толерантності, то вже не так важливо, скільки у нас офіційних мов – головне, щоб вони співіснували. І зараз більшість вважає, що українська має залишитися єдиною офіційною мовою. Все інше вирішується на формуванні толерантності до людей незалежно від їхньої мови спілкування.
Песимістичне ставлення до держави, на жаль, стає трендом
Толерантность проявляється не тільки в ставленні до мови. У нас є цікаве питання: «Як ви вважаєте, чи повинні жінки займати вищі керівні посади?». Колись було дуже багато людей, які вважали, що ні. Зараз це дуже невеликий відсоток. Тобто подолано хоча б уявлення про те, що жінки є чимось гіршими за чоловіків. Це суттєва зміна.
Проте, на жаль, за останні роки відбулися ще деякі зміни. У нас йде війна, а тому змінилися уявлення про оточуючий світ. Раніше у нас майже не було ворогів, і українці не боялися зовнішньої агресії. Тепер є чітко визначений ворог: це Росія. 66% вважають, що Росія – ворожа країна, і майже половина населення насамперед побоюється зовнішньої агресії. Отже, є тренди, які охоплюють усі 25 років, а є і тренди, що з’явилися тільки в останні роки.
З позитиву можна відмітити, що зросла готовність людей допомагати один одному. Це та сама громадська та добровільна активність, що ще кілька років тому була найменш популярною цінністю в усій ціннісній ієрархії українців. За останні ж роки стало більше людей, які вважають, що така діяльність потрібна, навіть якщо самі участі в ній не беруть. Звідси феномен волонтерства, який дуже підтримується громадською думкою.
Не змінюється ж у нас одне: це недовіра до влади, причому до усіх її гілок. Були сплески довіри до нових лідерів – скажімо, до Ющенка та Порошенка, навіть невеликі щодо Кучми, Кравчука і Януковича, проте рік-два – і все це зникає. Але до персоналій є хоч якась довіра, а до інституцій її немає взагалі – я маю на увазі Верховну Раду, правоохоронну систему, суддів та прокурорів. Це найбільш стримуючий фактор нашого розвитку, хоча треба визнати, що підстави для такої недовіри до держави та її ключових інституцій існують, адже вони так і не забезпечили ні добробут населення, ні охорону його прав. Так ми і живемо циклами – невеликі сплески довіри, а потім її катастрофічне падіння.
Українець переважно живе без інституціональної довіри, довіряючи лише найближчим людям: сім’ї, родичам, сусідам. Довіряє навіть просто співвітчизникам, але не довіряє усьому, що визначає політику, стратегію або економіку країни, а також банкам та бізнесу.
Через це у нас дуже великі трансакційні витрати – витрати на недовіру. Коли ви не довіряєте підприємцю, а він не довіряє вам як партнеру, ви обидва закладаєте великі витрати на ризик. Коли немає стійкої гривні, підприємці закладають у ціну не тільки реальні витрати, але й перспективу того, що гривня може різко впасти, і доведеться потім компенсувати це. Вони закладають це в ціну, а ми сплачуємо, хоча це не об’єктивна ціна.
Тому ж, наприклад, ми сплачуємо за комунальні послуги більше, ніж люди з більшими статками у розвинених країнах. Відповідно до наших статків ми сплачуємо у сім разів більше, аніж у Європі. Це багато в чому закладена недовіра до держави, а також корупція. Уявлення про те, що у нас корумпована країна, вже остаточно вкоренилося у свідомості. Люди відчувають, що жалюгідний рівень життя, який вони мають, пов’язаний зі статками кількох відсотків українців, які отримують їх за рахунок корупції. Це і є трансакційні виплати, бо ми не можемо довіряти корупціонерам, а вони – нам. Причому сплачує саме населення, а не можновладці, адже люди прекрасно розуміють, що бізнес і політика у нас певною мірою – брати-близнюки. Люди бачать це не лише на загальнодержавному, але і на локальному рівні. Песимістичне ставлення до держави, на жаль, стає трендом. У 2005 році були надії на зміни, були надії і зараз, бо здавалося, що пішов найкорумпованіший клан. Але вони швидко згасають.
Проте українці продовжують жити надіями. Порівняльно з 2013 роком, у нас, як не дивно, незважаючи на війну та падіння рівня життя, на питання «Які почуття у вас виникають, коли ви думаєте про Україну і про власне життя?» надії більше, ніж було у 2013 році і навіть за два роки до нього (43% проти 33%). Чому? Є почуття, що ми не безправні. Що у ситуації, коли терпіти буде неможливо, ми зможемо все змінити – маю на увазі Революцію Гідності.
Хоча особисто я вважаю, що революція потребує не тільки гідності, але й змін інституціональних засад суспільства. На жаль, цього не сталося. Змінені персоналії, з’явився новий прошарок, дуже важливий для суспільства – прошарок волонтерів, які, якщо не вигорять на цій дуже важкій роботі, можуть справді здійснювати контроль над владою, але суспільні інститути суттєво не змінилися, і люди це бачать. Звідси певне погіршення; але все одно люди відчувають, що здатні чинити спротив. Головне – щоб цей спротив був конструктивним. А це можливо, якщо ми розвиватимемо громадську активність у суспільстві.