Вивчати історію в радянському вузі було ще тим задоволенням. Можна лише уявити жах вчорашніх школярів, які рвалися на істфак. Ми хотіли зануритися з головою в лицарські часи і всіляку таку романтику, але з першим же пірнанням у давнину ми з розбігу билися головою об бетонне дно марксизму-ленінізму. Зараз в це важко повірити, але до початку 1990-х в країні неможливо було захистити дисертацію чи видати книгу, якщо в передмові до неї не було кількох цитат з Леніна-Маркса-Енгельса. Добре, що були вони рідкісними графоманами, і їхнього мудрування вистачало на всі випадки життя. Писали ці мислителі довжелезними реченнями з купою абстрактних термінів, і читати це можна було тільки зі словником.
Але, коли мені довелося вчитися на істфаку Луганського педінституту, вирувала перебудова. Ми домоглися вільного відвідування лекцій і читали те, що вважали за потрібне. З цим теж було сутужно. Істориків, які писали захопливо і без ідеологічної цвілі, тоді можна було на пальцях порахувати. А подробиці побуту будь-якої епохи, не кажучи вже про особисте життя будь-яких діячів, на іспитах вважалися чимось зайвим, а то і зовсім безглуздим.
Серед нашої професури окремою глибою стояв Володимир Михайлович Бейліс. Він був сходознавцем, навчався в Києві ще у Агатангела Кримського та Тауфіка Кезми, володів арабською і перською мовами, був знавцем середньовічної східної поезії. Ми, студенти, не могли оцінити цю сторону нашого професора. Ми про неї просто не знали. А сам Володимир Михайлович, очевидно, пережив не одну антисемітську істерію і став, як він сам казав, «провінційним сходознавцем». Навіть, підпільним – на консультації і в аспірантуру до нього в Луганськ-Ворошиловград просилися з усіх радянських столиць.
Не ходити на лекції Бейліса у нас вважалося поганим тоном. Нам він викладав середньовіччя, переважно європейське. І свої лекції він не читав, а розповідав. В аудиторію приходив з якимись нотатками на малесенькій картці, в яку ніколи не дивився.
А ще професор Бейліс просив на іспит приносити список прочитаних книг з його періоду. У тому числі і художніх. Крім програмних питань ми мали ще і порівняти письменницьке словоблуддя з історичними фактами.
Пригадується, під час сесії мені випало розповідати Володимиру Михайловичу про «криваве» законодавство Тюдорів. Я, здавалося, виклав усе, що могло вміститися на локальному диску моєї пам'яті – від фіналу війни Червоної та Білої троянд до королеви-цнотливиці Єлизавети. Ну, і звісно, закони Генріха VIII, які зганяли бідняків з їхніх пасовищ і ті опинялися в кабалі у вельмож.
- В якій роботі Карл Маркс назвав ці закони «кривавими»? - запитав мене професор.
- Звісно, у Капіталі, – відповів я.
- В якій главі? – уточнив Володимир Михайлович.
Звичайно, я не знав, що в 94-й. Лише від самого вигляду Капіталу, не кажучи вже про зміст цього паперового шлакоблоку, ставало млосно.
- Знаєте, ви мені нагадали героя байки Крилова Цікавий, – прокоментував мою обізнаність професор. – Слона я от і не помітив...
Зате до іспиту мені якось вдалося мало не вивчити напам'ять книгу Йосипа Григулевича Інквізиція, яку нам рекомендував Бейліс. Ну, як вивчити? Здавалося, що у мене від зубів відскакували всі дати, закручені середньовічні імена і навіть цитати латиною. Саме такі книжки – з усього сонмища тодішньої писанини – дозволяли нам повторювати слідом за Марком Блоком: «Користь історії в тому, що вона – просто цікава».
Але так сталося, що і в цьому випадку слона я теж не помітив. За кілька років я зрозумів, що він може просто ховатися у найбільш несподіваному місці. Історик Григулевич, як виявилося, був секретним агентом радянських спецслужб. У Мексиці він брав участь в організації замаху на Льва Троцького. А в 1952 році приїхав до Белграда як посол Коста-Ріки в Італії і Югославії під ім'ям Теодоро Кастро. На Луб'янці він значився Максом.
На той час критично загострилися відносини між диктаторськими режимами Сталіна та Броза Тіто. Господар Кремля наказав ліквідувати свого югославського противника. Про це зізнався генерал Павло Судоплатов, який готував операцію, тільки в середині 1990-х.
«За допомогою замаскованого в одязі безшумно механізму [Макс] мав випустити дозу бактерій легеневої чуми, що гарантувало зараження і смерть Тіто і присутніх в приміщенні осіб», - згадував Судоплатов.
Сам Макс не знав про препарат. Йому перед операцією мали прищепити протичумну сироватку. Замах планувалося на час візиту Тіто в Лондон – щоб списати все на британські спецслужби. Судоплатов розміркував, що цей варіант цілком міг призвести до спалаху смертельно небезпечного захворювання в одному з найбільш густонаселених міст Європи і до тисяч людських жертв.
Макс, за словами генерала, вже прощався з життям. За будь-якого результату операції він не зміг би сховатися від югославських спецслужб. Однак Судоплатову вдалося відмовити Сталіна – адже Григулевич не був бойовиком і міг провалитися. Замах тимчасово відклали. Незабаром до праотців пішов сам радянський вождь. А разом з ним - і необхідність в операції.
Григулевич перебрався до Москви. І, таки дякуючи своєчасному відходу кремлівського параноїка, ми змогли вчитися за цікавими книжками Макса.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени