14 жовтня - День захисника вітчизни. Офіційне свято.
А в неділю через Київ, зі сходу на захід, пройшло кілька колон техніки. БТРи, кунги. Ми їхали повз них по дорозі на Харків. Вони - зі сходу, підносячись над всім потоком на Камазах і Уралах, з втомленими обличчями. Ми - назустріч, але зовсім не в Донбас, а всього лише у київські передмістя. Вони - додому з війни (напевно, у Житомир). Ми - на дачу за картоплею. З ними їхало багато попутників - фури, легкові авто. І з нами також.
І всі їхали якось мовчки, буденно. Типу, одні регулярно їдуть з війни додому. А інші постійно їдуть повз них у своїх справах. Два окремих, зовсім окремих життя.
Я - типовий мешканець столиці, зовсім не героїчний. Але ігнорувати війну якось не виходить. Вразливий з дитинства. В цьому моя проблема.
Ми почали вітально сигналити військовим машинам, махали їм руками через лобове скло. Водії у формі реагували через одного, деякі навіть кілька напружувалися, раптово відірвані від монотонності дороги. Але все одно якось оживали.
Я - типовий мешканець столиці. Але ігнорувати війну у мене якось не виходитьВсі інші учасники руху продовжували зберігати непохитність. Напевно, вони просто зовсім не вразливі. З дитинства бачили все. Ну, і таке інше.
14 жовтня у нас буде День захисника вітчизни. В цей день держава буде намагатися довести, що цінує наших захисників. До зусиль держави приєднаються деякі активні громадяни. Можливо, таких буде багато. Можливо.
Але я вже не впевнений. Швидше, вірю в те, що більшість до цього свята приєднається за допомогою телевізора.
А захисникам теж треба захищати країну тільки один день на рік, тільки за наказом президента і через телевізор? А в інший час мовчки проходити або проїжджати повз війни, займаючись якимись іншими справами, і не помічаючи її? Зовсім не помічаючи. Навіть на секунду. Навіть заради легкого руху рукою?