"Якщо треба, ми скинемо туди бомбу", - сказав Волошин. Адже так все добре починалося - "братні народи", "історичні зв'язки", "поважаємо територіальну цілісність". Ніколи не сідайте за один ігровий стіл з наперсточниками. Тим більше з беззаконням.
22 листопада 1990 року. Москва. Обговорення питання про ратифікацію Угоди між РРФСР і УРСР, підписаної 19 листопада в Києві главами парламентів Борисом Єльциним і Леонідом Кравчуком. Одне з ключових питань, 6 стаття: Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки та Української Радянської Соціалістичної Республіки в нині чинних у межах СРСР кордонах".
- Чи не вважаєте ви, що статтею №6 ми закріплюємо передачу Криму та інших споконвічно російських земель Українській республіці?» – запитує Юрій Бєлоглазов, член Верховної Ради РРФСР, представник Башкирської АРСР у Андрія Козирєва, міністра закордонних справ РСФРР.
- І друге, - продовжує Бєлоглазов. - Чи не вважаєте ви, що це буде наступним розвалом російської державності? Наступне питання. Що ми будемо робити з Севастополем, з морськими портами і базами? Що, будемо будувати нові?
- Якщо коротко відповісти, то "ні" на всі ваші запитання – каже Козирєв. - Я так не вважаю. І будувати, я думаю, ми не будемо. ...
У дискусію вступає депутат, який не представився:
- Ось депутат Бєлоглазов висловив відому тезу, яку підтримали депутати поруч, — тезу про " споконвічно російські землі, які нині треба зібрати під руку Росії. Я хотів би з'ясувати: якщо цю тезу ми віднесемо до української сторони, чи не мають вони право як спадкоємці Київської Русі претендувати на Москву і Новгород? (Ого!!! Думка – авт.)
- Товариші, - відповідає Козирєв. - Мені здається, що одна з переваг цього Договору, який зараз ми розглядаємо, і який було б доцільно ратифікувати, як це зробили наші українські товариші, полягає в тому, що він виводить зі сфери конфлікту. Він своїм духом, усім змістом, тим, що він заснований на найвищих на сьогоднішній день міжнародних стандартах, виводить нас саме в ситуацію XX століття, а не ХІХ, або початок нинішнього, коли йшли війни і нескінченний суперечка про кордони....
"Якщо цю тезу ми віднесемо до української сторони, тj чи не мають вони право як спадкоємці Київської Русі претендувати на Москву і Новгород?" депутат Верховної Ради РРФСР (1990 рік)Менш ніж за три роки, 9 липня 1993 року, російський парламент всупереч Договору від 19 листопада 1990 року, заявив, що місто Севастополь переходить в федеральне управління РФ. Заступник спікера російського праламенту, Микола Рябов, виступаючи в Гельсінкі, пояснив цей недружній жест так: в нормативних документах міжнародної організації Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), захист прав меншин не вважається втручанням у внутрішні справи.
"Національною меншиною", яку, треба думати, сильно обмежували українці в 1993 році - було російськомовне населення Криму. Іншими словами, в Москві вперше, але не востаннє поставили слізливу платівку про "утиски російського народу" скрізь, де цей народ прикинувся національною меншиною.
- Якщо розцінювати те, що сталося, як захист нацменшин в Україні, то нехай мені скажуть, хто і коли таку проблему перед нами ставив? – відреагував тоді в газеті "Киевские ведомости", Іван Плющ, спікер ВР, (Київські відомості, 13 липня 1993 року).
До 13 липня 1993 року заяву російського парламенту про перегляд в односторонньому порядку державних кордонів розігріла суспільні маси до розжарення.
У Севастополі виступив Іван Єрмаков, представник Президента України в Криму. Він сказав, що надання місту російського статусу помітно ускладнить його відносини з іншими містами та областями України, з якими він пов'язаний сотнею ниток. Єрмаков закликав українських і російських моряків не втручатися в політичне рішення питання. А потім звернувся до українських журналістів з проханням: "...не наслідувати приклад "Останкіно" і не нагнітати обстановку навколо севастопольського питання".
Ситуація і справді була напружена до кольору радянського прапора, про що свідчить заява президента РФ Бориса Єльцина. Він засудив рішення російського парламенту з яким вже тоді був на ножах, і висловив побоювання, котре в підсумку стало пророцтвом: "Мені соромно за це рішення (російського парламенту), адже треба поступово і спокійно вирішувати проблеми Чорноморського Флоту і його міста-бази, інакше, що ж, врешті-решт, накажете воювати з Україною?". (Сатана почув цей голос волаючого в Росії. І через 21 рік зробив нам війну).
Що ж, врешті-решт, накажете воювати з Україною? (Борис Єльцин, президент РФ)У четвер, 15 липня 1993 року у газеті "Правда України вийшла замітка з гучною назвою: "Не дамо Росії "приватизувати" Севастополь!"
Кілька тез, з першополосної статті в газеті "Правда України", що були озвучені в парламентських кулуарах:
"Ми сидимо на пороховій діжці, а Севастополь – гніт, який до неї підносять". (Все так, просто бікфордів шнур виявився завдовжки в два десятиліття).
"Ця акція – продовження імперської політики керівництва колишнього СРСР, а насамперед – царської Росії..."
"Назріває регіональний конфлікт, який може затьмарити події в Югославії". (Ну це ви хлопці, загнули. Чи ні?)
19 липня 1993 року міністр закордонних справ України Анатолій Зленко звернувся зі скаргою до ООН. Лист було опубліковано і в пресі.
"... Реалізація зазначеного рішення Верховної Ради Російської Федерації (переведення міста Севастополь в федеральне управління) призвела б до адекватних дій з боку України, з метою захисту свого суверенітету та територіальної цілісності. Розвиток ситуації в такому випадку може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки".
"Україна розглядає зазначене рішення Верховної Ради РФ як таке, що не має жодних юридичних підстав і не породжує будь-яких правових наслідків для України. Питання статусу міста Севастополя є виключною компетенцією України. З 1954 року, після передачі Кримської області зі складу Росії до складу України уповноваженими на той час органами та відповідно до Конституції України 1978 року, Конституції РРФСР 1978 року і Конституції СРСР 1977 року, Севастополь є складовою частиною України, як місто республіканського підпорядкування....".
20 липня на екстреному засіданні, скликаному на прохання України, Рада Національної Безпеки ООН визнала, що постанова російського парламенту про російський статус міста Севастополь – не має сили.
В РНБО підтвердили територіальну цілісність України відповідно до Статуту ООН.
Росія тимчасово відступила. У 1993 та скандальна Верховна Рада РФ вступила у клінч зі своїм президентом і була розігнана силою танків і зброї, яка обстріляла будівлю парламенту. (Ця форма "суспільного діалогу" в підсумку призвела до посилення влади Єльцина, а Єльцин привів до влади Путіна, після чого Володимир Володимирович відлучив від влади всіх).
У 1994 році Росія відволіклася на внутрішню війну з Чечнею. У 1999-му настала пора для так званої другої чеченської кампанії. У 2003 "захисники змучених і пригнічених" спробували повернутися до кримського питання. В якості експерименту вкусили Україну за кримський острів Тузла.
Восени 2003 року з боку Краснодарського краю російська спецтехніка почала будівництво дамби в Керченській протоці. Її призначення - приєднати Тузлу до Таманського півострова (РФ). Ймовірно, того вимагав захист "защемленого" російськомовного населення Керчі. Територіальний конфлікт між Москвою і Києвом, відкладений на 10 років, ледве не переріс у бойові дії. Українці висадили на острові кілька сотень прикордонників, перекинули в Керченську протоку додаткові катери. Серйозність намірів остудила запал будівельників і їх генерального замовника. Але пристрасті вирували не на жарт.
22 жовтня 2003 року глава адміністрації президента Росії Олександр Волошин на брифінгу в Кремлі заявив українським журналістам:
"Достатньо того, що Крим сьогодні український, і ми ледве заспокоїли людей з цього приводу. Годі знущатися над нами. Якщо треба, ми зробимо все можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Якщо треба, ми скинемо туди бомбу!".
Тоді цю істерику в Києві не прийняли близько до серця. Мовляв, зірвалося це все у Волошина з язика без участі голови. За цю наївність українці розплатилися кримською автономією і тисячею загиблих на сході країни.
В цей же день, 22 жовтня 2003 року президент України Леонід Кучма перервав свій візит в країни Латинської Америки і прилетів у Крим, на острів Тузла.
Я вже погано пам'ятаю деталі тих баталій, але одну фразу Кучми я запам'ятав навіки: "Я дивлюся на російську карту — і не розумію: може їм чогось не вистачає?".
А зараз, Леоніде Даниловичу, ви вже розумієте чого їм бракує?