Заява ТАРС від 13 червня 1941 року увійшла у всі підручники з історії Другої світової війни. Разюче нагадуюча її за стилістикою заява Пєскова від 24 січня 2017-го звернула на себе увагу кількох блогерів, включаючи вашого покірного слугу, - пише політолог Андрій Піонтковський у колонці для Радіо Свобода.
Порівняння двох текстів досить повчальне, тому що при всій зовнішній схожості цих документів мотиви, наміри їх авторів (Йосипа Сталіна і Володимира Путіна) і військово-стратегічна ситуація, в якій СРСР і Російська Федерація перебували на момент оприлюднення цих заяв, разюче відрізняються. Стосовно заяви від 13 червня 1941 року найчастіше згадують наступний абзац:
"ТАСС заявляє, що, за даними СРСР, Німеччина також неухильно дотримується умови радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, через що, на думку радянських кіл, чутки про намір Німеччини порвати пакт і вчинити напад на СРСР позбавлені усілякого сенсу, а перекидання останнім часом німецьких військ, що звільнилися від операцій на Балканах, у східні та північно-східні райони Німеччини пов'язане, мабуть, з іншими мотивами, що не мають стосунку до радянсько-німецьких відносин".
До наукової революції істориків Віктора Суворова і Марка Солоніна ці слова нескінченно цитувалися – як доказ дурості, наївності, самообману, непідготовленості до війни і боягузливого запобігання перед переважаючим противником. В офіційному трактуванні історії Великої Вітчизняної війни настільки чудові якості Сталіна русофобськи поширювалися на весь командний склад Червоної Армії. Однак у реальному тексті заяви ТАРС від 13 червня 1941 року містилися ще два пункти:
"3) СРСР, як це випливає з його мирної політики, дотримувався і має намір дотримуватись умови радянсько-німецького пакту про ненапад, зважаючи на чутки про те, що СРСР готується до війни з Німеччиною, є брехливими і провокаційними;
4) Літні збори запасних Червоної Армії, що наразі проводяться і майбутні маневри мають на меті не що інше, як навчання запасних і перевірку роботи залізничного апарату".
Відтепер гра буде вестися виключно за китайськими правилами13 червня 1941 року мирна політика СРСР підійшла до того рубежу, який військовою мовою називається "стратегічне розгортання Збройних сил". Тисячі ешелонів з військами рухалися до західного кордону країни. Приховати це було неможливо в принципі, але була надія на те, що вдасться хоч на кілька днів приспати пильність противника. Обидва диктатора нестримно йшли до війни, намагаючись випередити один одного. Заява 13 червня була лише одним з фейкових вкидань у вже розгорнуті, кажучи сучасною мовою, інформаційній війні.
Виступ Сталіна 5 травня 1941 року на прийомі випускників військових академій звучав як промова тріумфуючого тріумфатора, значно більше, ніж його ж промова 24 червня 1945 року після Параду Перемоги. У той же день в передчутті майбутнього історичного тріумфу вождь вперше вийшов з партійного задзеркалля і одягнувся в офіційну державну мантію Голови РНК.
СРСР був грунтовно підготовлений до війни з Німеччиною, мав велику армію, володів перевагою в основних категоріях озброєнь. І, що дуже важливо, розклад сил на світовій арені був для Кремля надзвичайно сприятливим. Сталінський задум світової війни "Криголам" фактично спрацював. Після вражаючого розгрому Франції Гітлер все ж таки загруз у війні на Заході. Після поразки в "Битві за Англію" і вимушеної відмови від вторгнення на Британські острови Німеччина стратегічно була приречена.
Усвідомлюючи своє безвихідне становище, Гітлер бачив у нападі на СРСР і спробі бліцкригу єдиний шанс на порятунок. Випередити Сталіна Гітлеру вдалося, і йому майже вдалося здійснити свій авантюрний план, але це вже інша трагічна історія, що не є предметом даної статті. Тому від аналізу військово-політичної ситуації на західних кордонах СРСР у 1941 році звернемося тепер до положення на східних кордонах Росії в 2017-му.
Текст заяви від 24 січня 2017 року: "У Кремлі не розглядають розміщення китайських балістичних міжконтинентальних ракет Дунфен (Північний вітер) 41 біля кордонів з Росією в якості загрози. Які-небудь дії в плані розвитку збройних сил Китаю, якщо ця інформація відповідає дійсності, не сприймається як загроза для нашої країни. Китай є стратегічним союзником і партнером Росії як в політичному, так і в торговельно-економічному плані, і в Москві дорожать цими відносинами".
Перш ніж обговорювати цей чудовий текст в цілому, хотілося б уточнити один важливий аспект при порівнянні військових потенціалів Росії і Китаю. Досить поширеним є переконання в тому, що ядерний потенціал РФ повністю нівелює очевидну перевагу КНР в звичайних озброєннях. Власне, воно було відображено в пункті 8 військової доктрини Російської Федерації ще 2000 року (який майже дослівно був повторений і в затвердженій у 2014 році новій версії доктрини): "Російська Федерація залишає за собою право на застосування ядерної зброї у відповідь на використання проти неї ядерної та інших видів зброї масового знищення, а також у відповідь на великомасштабну агресію із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлене саме існування держави".
Це недвозначна декларація готовності Росії першої застосувати ядерну зброю у разі нападу супротивника, переважаючого її на конвенціональному рівні. Саме так слід розуміти слова "коли під загрозу поставлене саме існування держави".
(...) За минулі 15 років ядерний потенціал КНР помітно зміцнився, і говорити про російську перевагу у цій сфері вже немає ніяких підстав. Як стало днями відомо широкій російській громадськості, є у китайців і міжконтинентальні балістичні ракети, здатні вражати будь-яку точку на територію Росії. "Експерти" негайно кинулись радісно переконувати громадськість, що ці ракети націлені на проклятих "піндосів". Можна було подумати, що "експерти" самі націлюють китайські ракети. Яка взагалі різниця, на кого МБР націлені сьогодні ввечері? Важливо, що вони є і про їх можливості прекрасно обізнані у російському Генеральному штабі. Треба ясно уявляти собі: якщо Китай виявиться нашим військовим супротивником, то це буде противник, який вперше у нашій військовій історії перевершує нас на всіх рівнях ескалації потенційного конфлікту.
Отже, на наших східних рубежах ми маємо таку диспозицію. З одного боку – депресивний регіон з зменшенням населення і деградуючою економікою, все більш залежний у своєму життєзабезпеченні від південного сусіда. З іншого боку – демографічний гігант з бурхливо зростаючою другою економікою світу, найбільша в світі сухопутна армія, яка регулярно проводить навчання, що демонстративно імітують бойові дії на території Росії. В ядерній сфері – навіть не класична патова концепція взаємно гарантованого знищення, як у випадку СРСР і США в роки холодної війни, а ситуація, в якій можливе звернення до сценарію "радіоактивного попелу" не обіцяє нічого хорошого насамперед російській стороні.
Зовнішній контекст: глибокий економічний взаємозв'язок Китаю та США, що росте в американській еліті, синдром імперської втоми і готовність значної її частини взяти модель китайсько-американського кондомініуму – великої двійки, що означає автоматичне визнання Сибіру і Далекого Сходу зоною привілейованих інтересів Китаю. В російсько-китайських відносинах не було і не буде ні 22 червня, ні 9 травня. Це тягучий процес, в якому російська клептократія давно вже пройшла точку неповернення у відносинах з Китаєм. Ці люди, за їх власним влучним визначенням, "продажні чиновники і підприємці, які нічого не роблять" – другий і третій ешелони колишніх партійної та гебістської номенклатур. Заради свого особистого збагачення вони вже "злили" одну державу, якій присягали – Радянський Союз, і створили потворну мутант-економіку, яка не має нічого спільного з ринковою, що дозволяє їм безперервно збагачуватися. Для того щоб збирати і в угарі витрачати свої скарби на тому ж Заході, який вони завжди ненавиділи і який вони ненавидять сьогодні ще більше – за свою історичну поразку, за уразливість своїх авуарів, за свою нікчемність.
(...) Росія віддала в спільну розробку природні родовища корисних копалин, з яких в Китаї буде налагоджено виробництва заліза, міді, молібдену, золота, сурми, титану, ванадію, срібла, германію, олова і т. п. Китай будує переробні виробництва і на російській території, якщо на них будуть зайняті китайські робітники. Приблизно за такою ж схемою Китай уклав в останні роки цілий ряд угод з африканськими диктаторами. Та ж програма передбачає розширення прикордонних пропускних пунктів та "зміцнення російсько-китайського співробітництва у сфері трудової діяльності". Відразу ж після її підписання в Китаї була створена держкомпанія для інвестицій у сільськогосподарське виробництво, що передбачають оренду/скупку землі в Росії.
Власне, Китай отримав все, що йому необхідно: ліцензію на перетравлення протягом тривалого часу стратегічного району, який знаходиться за межами його географічних кордонів, плюс стабільні поставки енергоресурсів з країни, яку він буде перетравлювати. За повторною ліцензією Китай вже не прийде. Як справедливо підкреслюють пекінські військові теоретики, "ефективний контроль протягом тривалого часу в кінцевому підсумку призведе до перенесення географічних кордонів". Відтепер гра буде вестися виключно за китайськими правилами.
Як справедливо зазначав томський автор Олександр Лук'янов у 2009 році, "однією з причин епохальних рішень, прийнятих у Кремлі, могло бути бажання нинішнього російського керівництва отримати додаткові гарантії стабільності своєї влади. Китайські лідери повинні розуміти, що в разі зміни влади в Росії будь-який уряд, який прийде на зміну нинішньому – будь він ліберальним, комуністичним, націоналістичним, червоним, білим, зеленим або сіро-буро-малиновим в цяточку – негайно поставить питання про перегляд умов "співпраці", настільки вигідного для Китаю, але такого, що прямо суперечить національним інтересам Росії. Таким чином, Китай стає суб'єктом, безпосередньо зацікавленим у тому, щоб влада в Росії і далі залишалася в руках групи фізичних осіб, які так великодушно поступилися йому ресурсами".
Поставити питання новий уряд, якщо він коли-небудь з'явиться, звичайно, спробує. Але чи зможе він при вже сформованих економічних і військово-політичних реаліях що-небудь змінити? Росія поки що зберігає формальний адміністративний контроль над величезною територією Зауралля тільки тому, що на даному етапі її поглинання спадкоємцями імперії Юань так технологічно зручніше. 24 січня 2017 року заявою Пєскова правителі Московії публічно підтвердили, що вони цю геополітичну обставину з мудрим смиренням приймають.
Повну версію колонки Андрія Піонтковського читайте на сайті «Радіо Свобода»