Я повинен покаятися. Три тижні тому я мав необережність зробити категоричний прогноз: «Гілларі Клінтон – наступний американський президент». І повторив його на початку листопада у статті для українського політичного тижневика «Новое Время».
Я помилився. Президентом США обраний Дональд Трамп.
Мене втішає лише одне: з прогнозом помилилися практично всі – маститі коментатори, фахівці з інтерпретації результатів передвиборних опитувань, вчені-псефологи (виявляється, є ціла наука псефологія, від грецького слова «псефос», тобто «галька», яку стародавні греки вкидали в урни для голосування; ця наука вивчає поведінку людей під час передвиборних кампаній).
Помилилися авторитетні американські ЗМІ. «Нью-Йорк таймс» оцінювала ймовірність перемоги Клінтон у 85% проти 15% у Трампа – цей прогноз був останній раз оновлений на сайті газети ввечері 8-го листопада, о 22:20, коли вже надійшли перші результати підрахунку голосів, які віщували, що назріває сенсація.
Професор Чиказького університету Костянтин Сонін, учений, якого я безмежно поважаю, досить впевнено пророкував перемогу Гілларі Клінтон в замітці, опублікованій на сайті «Ехо» 31 жовтня. Але Костянтин Сонін, треба віддати йому належне, зробив важливе застереження: є один — малоймовірний — сценарій, який може принести Трампу перемогу.
Костянтин Сонін, до речі, цілком справедливо згадав, що за останні 70 років жоден кандидат, який мав таку перевагу за 8 днів до виборів, як Гілларі Клінтон, не програвав.
На цьому варто зупинитися докладніше. Дійсно, останній раз таке сталося у 1948 році, і нинішній випадок дивно схожий на той. Тоді всі теж були впевнені, що нью-йоркський губернатор-республіканець Томас Дьюї візьме гору над чинним президентом-демократом Гаррі Труменом. Шанси їх оцінювалися у співвідношенні 15:1 на користь Дьюї.
Увечері в день виборів, 2 листопада 1948 року, одна з найбільших американських газет «Чикаго Дейлі Трибюн», кваплячись здати до друку номер, який повинен був вийти наступного ранку, ризикнула надрукувати на першій шпальті заголовок «Дьюї перемагає Трумена». Наступного дня, 3 листопада 1948 року, весь світ обійшла фотографія усміхненого переможця — Трумена з цим самим номером газети в руках.
Що ж тоді сталося? Приблизно те ж, що й у 2016 році: ЗМІ опинилися в полоні результатів опитувань, які обіцяли перемогу Томаса Дьюї, і стали говорити і писати про це, як про доконаний факт. «Лайф», в ту пору — найпопулярніший ілюстрований журнал у США — опублікував велику фотографію Дьюї з підписом: «Наш наступний президент пливе на поромі через затоку Сан-Франциско».
Впливовий журнал «Ньюсуїк» опитав 50 авторитетних експертів – всі 50 передбачили, що президентом оберуть Дьюї. Знамениті на той час американські колумністи Дрю Пірсон і Джозеф Олсоп написали статті про те, хто займе ключові посади в адміністрації нового президента. Ще один відомий журналіст Алістер Кук в день виборів опублікував у британській «Манчестер гардіан» розлогу статтю «Гаррі Трумен: історія невдачі», в якій докладно пояснював, чому кар'єра чинного президента закінчилася провалом.
Один із засновників професії передвиборчого соціолога Елмо Роупер був настільки впевнений у майбутній перемозі Дьюї, що ще у вересні, майже за два місяці до виборів, просто припинив проводити опитування і відновив їх лише під завісу передвиборної кампанії. При цьому всі проігнорували той факт, що на фінішній прямій розрив між Дьюї і Труменом, залишаючись значним, все ж скоротився майже вдвічі.
У підсумку в трьох штатах, Огайо, Іллінойсі та Каліфорнії, де перевага Дьюї здавалася очевидною, Трумен у підсумку набрав трохи більше голосів, ніж його суперник. Лише на десяті частки відсотка.
У багатомільйонному штаті Огайо, наприклад, за Трумена проголосувало всього на 7107 виборців більше — 0,24%. Але, як відомо, американські вибори влаштовані так, що кандидат, який набрав у тому чи іншому штаті хоча б на один голос більше, отримує все.
Три названих штати дали Трумену вирішальні 78 голосів вибірників.
Тут потрібно зробити важливе застереження. У 1948 році передвиборча соціологія була, взагалі-то, на зорі свого існування. Тепер же соціологи, набравшись за 70 років досвіду, працювали, не покладаючи рук. Вони насправді не дуже-то помилилися. Як і 70 років тому, помилилися ті, хто інтерпретував отримані в результаті опитувань цифри. Насамперед оглядачі, коментатори, колумністи. І я також.
Приміром, один з головних інтернет-ресурсів, прогнози якого всі враховували, realclearpolitics.com попереджав, що всі штати, де розрив між претендентами менше 5%, строго кажучи, відносяться до категорії toss-up, тобто «орел чи решка».
Але в кожному з цих штатів опитування всі давали комусь – або Трампу, або Клінтон – мінімальну перевагу, в межах можливої похибки.
Напередодні вирішального дня голосування, realclearpolitics.com опублікував електоральну карту США, де ці нюанси були свідомо анульовані, та штати з розряду «орел або решка» були віддані або Клінтон, або Трампу – навіть якщо мова йшла про перевагу в десяті частки відсотка. І ось що вийшло:
Це був найбільш стриманий прогноз на користь Гілларі Клінтон. Мінімальна перевага – 272 голоси вибірників проти 266 — у Трампа. Йому досить було перемоги навіть в одному невеликому штаті Нью-Гемпшир, наприклад, де суперники йшли голова до голови, щоб перемогти на виборах.
Але найцікавіше: згідно з цим прогнозом, Клінтон могла поступитися Трампу у всіх трьох штатах, навколо яких було найбільше розмов – у Флориді, в Північній Кароліні і в Огайо. Всі три штати на цій карті зафарбовані червоним «республіканським» кольором. І все одно вона при цьому могла заручитися 272 голосами вибірників.
Але для цього їй потрібно було перемогти в Пенсильванії, Мічигані та Вісконсині.
Всі ці три штати мали репутацію стало продемократичних. Вісконсин востаннє підтримав кандидата-республіканця в 1984 році. Пенсильванія і Мічиган – у 1988. З тих пір ці три штати завжди голосували за кандидата-демократа, не важливо, перемагав він у підсумку чи програв на виборах. На Гілларі Клінтон це традиція обірвалася. Вона програла в усіх трьох штатах. Дуже небагато.
У штаті Мічиган – 0,24% (прямо як в 1948 році Дьюї в Огайо). У штаті Вісконсин – 0,92%. У штаті Пенсильванія – 1,15%. Чому – окреме питання.
Хтось каже, що заява директора ФБР Джеймса Комі про відновлення розслідування, пов'язаного з горезвісним «приватним сервером» Гілларі Клінтон, виявилася для неї «чорним лебедем». У всякому разі, Клінтон виступила із заявою, в якій поклала відповідальність за свою поразку саме на неї.
Але у соціологів немає переконливих даних, що підтверджують цю теорію.
Хтось говорить, тому що деякі виборці кривили душею, говорили соціологам, що будуть голосувати за Клінтон, а насправді збиралися голосувати за Трампа. Тільки соромилися в цьому зізнатися – настільки він був демонізований більшістю американських ЗМІ.
Хтось каже, що за Трампа в останній момент прийшли голосувати прості, малоосвічені, вкрай консервативні американці, які раніше в день виборів залишалися вдома, тому що раніше не вірили вилощеним, рафінованим представникам вашингтонського істеблішменту від будь-якої партії, а на цей раз купилися на популістську буфонаду Трампа.
Хтось каже, що перемогу у Клінтон відібрав третій, незалежний кандидат, лібертаріанець Гері Джонсон. Дійсно, в Мічигані він отримав 3,6% голосів — а Клінтон, повторюю, не вистачило 0,24%. У Вісконсині Джонсон набрав 3,61% — Клінтон для перемоги там було достатньо ще одного відсотка. У Пенсильванії за нього проголосувало 2,38% — половина цих голосів вирішила б результат на користь Гілларі.
Я вже не кажу про те, що була ще одна незалежна кандидатка від «зелених» — Джилл Стейн. У перерахованих вище штатах, де вирішилася доля виборів, вона набрала від 0,68 до 1,0 відсотка голосів.
Ясно, що для виборців Джонсона і Стейн кандидатура Трампа була категорично неприйнятною. Але цілком ймовірно, що й кандидатура Клінтон була для них не краща. Їх голосування було, найімовірніше, протестним. Не було б Джонсона і Стейн у списку кандидатів – ці виборці, можливо, взагалі не пішли б голосувати.
Але, мабуть, найголовніший урок «трампівської несподіванки» полягає ось у чому. Ми всі забули, що політика існувала й у стародавньому світі – за тисячоліття до того, як були придумані передвиборчі опитування. У боротьбі за владу перемагав той, у кого політичне чуття було тонше, гостріше.
Можливо, праві ті, хто каже, що Демократичну партію, яка висунула Клінтон своїм кандидатом у президенти, підвели не оптимістичні дані опитувань, а відсутність цього самого політичного чуття.
Що керівництву Демократичної партії потрібно було ставити не на того кандидата, який краще за всіх збирає гроші на свою передвиборчу кампанію, а на того, хто краще збирає мітинги – як Берні Сандерс.
Що потрібно було вчасно переорієнтуватися на Сандерса, який, незважаючи на вік, за всіма опитуваннями, з величезною перевагою вигравав у Трампа.
Що можна було вмовити балотуватися шанованого багатьма віце-президента Джо Байдена. Він точно б виграв у рідній Пенсильванії. На крайній випадок – він міг би стати кандидатом у віце-президенти при Клінтон (віце-президентом в Америці можна обиратися й три терміни поспіль). То й що, що йому сімдесят три? Він усього на три роки старший за Трампа. Так і виборцям, загалом-то, на вік плювати. По-перше, найбільш активні виборці – літні люди. По-друге, популярність того ж Сандерса серед молоді доводить, що вік кандидата – не перешкода.
Що потрібно було навчитися говорити з простими білими людьми, яких – пів-Америки.
Що не слід списувати з рахунків привабливість ксенофобської, расистської, жінконенависницької риторики для значної частини населення – а серйозно готуватися їй протистояти.
Що потрібно було передбачити, що Росія почне втручатися у виборчий процес, і мати серйозний план дій на цей випадок.
Як підуть справи в американській зовнішній і внутрішній політиці при Трампі? Почекаємо, побачимо.
У будь-якому випадку я б підтримав Девіда Ремніка, головного редактора чи не найавторитетнішого – для ліберально налаштованих американців — журналу «Нью-Йоркер», який у пронизливій статті з промовистою назвою «Американська трагедія» застеріг усіх колег-журналістів від спокуси згладити шок від перемоги Трампа, спробувати знайти в ній щось позитивне, обдурити себе сподіваннями, що новий президент виявиться не такий поганий, як його малюють, заспокоїти глядачів і читачів розмовами про природну мудрість і порядність американського народу, про систему стримувань і противаг, про демократичні закони.
Ремнік справедливо нагадує: поки люди хочуть свободи слова, вона буде, навіть якщо закон забороняє її. Якщо ж людям наплювати, наприклад, на права різних «незручних», «незрозумілих» меншин, то вони будуть порушуватися, навіть якщо є закон, який їх захищає.
Поки що жодних серйозних підстав для оптимізму немає. Крім надії на те, що Америка, яка голосувала проти Трампа, зуміє постояти за свої цінності, змусить рахуватися із собою.
Текст опубліковано з дозволу автора.
Більше точок зору тут