Головне Кремль уже отримав. Як війна в Ізраїлі допомогла Путіну

Тому що, з одного боку, Ізраїль, звичайно, не допомагав Україні настільки, наскільки міг би. Але не надавав підтримки Росії.

Надавав інформаційну та технологічну, однак консультаційну, як мінімум, підтримку Україні. Допомагав із системами оповіщення ППО. І врешті-решт Беньямін Нетаньягу зустрічався з Володимиром Зеленським. Таке відчуття, що все, що сталося, значною мірою пов’язано саме з цією подією. Тобто Кремль, з одного боку, був украй незадоволений тим, що Ізраїль може розвернутися остаточно на користь України. Не сподівався на Ізраїль. Побоювався, що Ізраїль передає розвідувальну інформацію якщо не Україні, то США, які можуть передати її Україні.

Посередництво Росії Ізраїлю вже абсолютно не потрібне

А в Ізраїлю величезні розвіддані щодо Росії природним чином. Відповідно, у кінцевому підсумку не можна поки що довести пряме втручання Росії. Але цілком очевидно, що Росія як країна, яка підтримувала абсолютно нормальні дипломатичні відносини з тим самим ХАМАСом так, начебто це не терористична організація, а якийсь національний рух, який представляє інтереси палестинців, відповідно, очевидно, що опинилася на одній зі сторін конфлікту щонайменше, а не посередником і не містком між країнами, що конфліктують.

Як Кремль може використовувати антисемітські настрої серед російського населення. Вони, з одного боку, не бачать у цьому небезпеки, тому що вони вважають, що вони зможуть каналізувати ці настрої проти противників чинного режиму. Рівно в цьому напрямку кремлівська пропаганда зараз працює. Постійно згадує здебільшого діячів, які емігрували або ймовірно мають громадянство Ізраїлю. Таких, як Алла Пугачова, її чоловік Максим Галкін, музикант Андрій Макаревич, які перебувають в Ізраїлі, або перебували в Ізраїлі, або мають ізраїльське громадянство.

Відповідно, пов’язуючи російську опозицію так чи інакше через них у такий спосіб з Ізраїлем і з антисемітською кампанією, яку акуратно підтримує, за великим рахунком, Кремль, намагаючись використовувати її саме технологічно. Так само було в Радянському Союзі. Причому неодноразово — хвилями, коли радянська влада використовувала в боротьбі з інакомисленням, зокрема антисемітизм, як державну політику. У Росії поки що це не системна державна політика.

А саме такі технологічні моменти, коли вони залучають наявний абсолютно об'єктивно в суспільстві досить сильний антисемітизм собі на службу, напускаючи його, нацьковуючи його на тих, хто їм не зручний. У цьому випадку, зокрема в міжнародній політиці, насправді. Тому що єдиний раз за весь час, коли російські пропагандистські органи використовували заяви Ізраїлю, — це було, коли в Канаді в парламенті була відома зустріч із відомим ветераном із дивізії Галичина.

І, відповідно, тоді єдиний раз за ці півтора року повномасштабної російської агресії проти України, російські пропагандистські кремлівські медіа брали наратив, який ішов з ізраїльських медіа зокрема. Раніше таке відбувалося практично регулярно. І Кремль уміло використовував страх антисемітизму серед єврейської громади в Європі та єврейської громади, зокрема, в минулому і в Україні для того, щоб свої прокремлівські пропагандистські наративи впроваджувати. Чим гірше йому це вдається, тим частіше він використовує у зворотний бік. Він використовує, власне, сам антисемітизм.

Росія на неофіційному рівні прямо підтримує ХАМАС. Тут немає жодних сумнівів з урахуванням того, що хакерське угруповання Killnet, яке, наскільки я розумію, журналісти-розслідувачі пов’язують із російською розвідкою, як і інші великі російські хакерські угруповання, прямо заявило про кібервійну проти Ізраїлю на захист, на підтримку ХАМАСу. І постаралася обвалити державні медіапортали ізраїльські, які, на секундочку, є, зокрема, способом інформування, зв’язку для громадян, отримання державних послуг тощо.

Тобто Росія своїм, так би мовити, навіть не проксі, а просто неформальним підрозділом, пов’язаним із розвідкою, завдала в межах кібервійни удару по Ізраїлю. Саме удару. По-іншому це не оцінюють, тому що кібервійна — теж війна. І в сучасних умовах кібервійна часто виявляється важливішою, ніж фізична, скажімо так, війна з убивством людей, із застосуванням вогнепальної зброї, бомб і снарядів. Відповідно, на дипломатичному рівні Москва не веде жодних формальних особистих консультацій з Ізраїлем. Хоча я впевнений, що неформальні публічні є.

А ось із арабами публічні веде. І треба пам’ятати, що Абу Мазен (Махмуд Аббас) узагалі-то випускник російського вишу. І його науковий керівник був Євген Максимович Примаков, наскільки я пам’ятаю. Його дисертація звучала приблизно як порівняння сіонізму і нацизму і їхніх, так би мовити, збігів. Відповідно, абсолютно очевидно, що ця політика — частина старої політики. Плюс до цього неформально практично всі кремлівські пропагандисти погрожують Ізраїлю. Це дуже схоже і добре можна порівняти з антивірменською кампанією насправді.

Щойно Кремлю починає не подобатися якийсь лідер або його політика, зокрема щодо України, а зараз цей маркер для Кремля головний, то відразу всі пропагандисти, які неофіційно з Кремлем пов’язані, але формально начебто жодного стосунку до нього не мають, окрім того, що вони, звісно, живуть за рахунок грошей, які їм дає Кремль, починають нападати на лідера цієї країни або на якихось окремих політиків, або на частину її зовнішньої політики. Рівно це саме відбувається зараз з Ізраїлем.

Відповідно, пропагандисти починають, як у п’ятнашки граючи, висувати вперед антисемітські аргументи абсолютно спокійно. За інших обставин ці самі люди так само абсолютно спокійно використовуватимуть антиарабські аргументи, якщо раптом Кремлю вдасться домовитися з Беньяміном Нетаньягу з якихось питань, пов’язаних з Україною.

Головне з цієї атаки на Ізраїль Кремль уже отримав. Кремль отримав зростання цін на енергоносії. Кремль отримав заморожування щонайменше угод Ізраїлю із Саудівською Аравією. Кремль отримав посилення впливу в сусідньому Лівані Хезболли, яка пов’язана з Іраном. А Іран є союзником Кремля. Тобто головні вигоди Кремль отримав самим фактом цього терористичного акту з боку ХАМАСу. Тепер він намагається розвинути свій успіх, безумовно. Він хоче, щоб його традиційно, як це було, запросили як посередника.

Нещодавно він намагався відігравати цю роль на Південному Кавказі у Вірменії, і його не запросили, тому що він перетворився на сторону конфлікту по суті справи, причому вірменську, і жодного сенсу в цьому не було. Те саме з великою часткою ймовірності станеться і зараз. Із цього погляду Путін своєю бездарною провокаційною конспірологічно-терористичною зовнішньою політикою позбавляє Росію останніх інструментів, які робили її відносно сильною державою на міжнародній арені, що дісталося їй у спадок від Радянського Союзу, від політики того самого Євгена Примакова. Які все-таки примудрялися, як лагідне теля, смоктати двох маток, виступати як посередники, підтримуючи арабів, проте зберігати відносини і з Ізраїлем. Ні, Путін очевидно це втрачає, я думаю, що надії його безумовно є, є навіть упевненість скоріше за все, вони не оцінюють зараз реальність такою, яка вона є. І з великою часткою ймовірності цього не станеться.

Тому що тепер уже уряд Ізраїлю, найімовірніше, розуміє, що російська політика є винятково недружньою, використовувати Росію як посередника — це те саме, що вести переговори безпосередньо з арабами. Тоді який сенс? Уряд Ізраїлю і так веде консультації з Єгиптом, з Йорданією, тією ж Саудівською Аравією. Можливо, з іншими арабськими державами для того, щоб почати процес якогось обміну заручників або принаймні намагатися гарантувати їхню безпеку. Посередництво Росії тут їм абсолютно не потрібне.

Чинного прем'єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу звинувачували в корупційних зв’язках, які, зокрема, могли виходити на Росію. Також однозначно завжди був у хороших особистих стосунках із Володимиром Путіним, неодноразово не соромився це демонструвати. По-третє, він являє собою те покоління загалом ізраїльських політиків, які виступали за максимально тісні зв’язки з Росією і готові були терпіти цю російську гру на два фронти, розраховуючи, що загалом Росія скоріше допомагає Ізраїлю, ніж арабському світові в межах цієї гри, просто в неї така особлива роль.

Нинішні, молодші ізраїльські політики, я сподіваюся, у масі своїй дотримуються іншої точки зору. Іншої точки зору зараз уже дотримується значна частина експертів у сфері безпеки, ізраїльських військових, як мінімум відставних, які можуть дозволити собі говорити. Судячи з тих відомостей, які просочувалися з перших розслідувань і фактів того, чому цей напад зміг статися, ізраїльська розвідспільнота готова покласти провину в майбутньому на Беньяміна Нетаньягу і політичне керівництво країни.

І до цього треба додати ще один факт, що Беньямін Нетаньягу закликав до формування коаліційного уряду, до якого ввійшла б опозиція, тож є надія, що задля порятунку себе коханого як політика Беньямін Нетаньягу нарешті відмовиться від цього курсу на дружбу з Росією. І не буде знову продавати цю ідею про те, що Росія замість нас стане нашими руками, якими ми будемо домовлятися з арабським світом.

Це вже не потрібно, завдяки посередництву США Ізраїль зі значною кількістю країн арабського світу, з якими можна взагалі про щось домовитися, уже домовився. Зараз Росія йому для цього не потрібна. Я думаю, що якщо просто зараз це і не станеться, то до кінця цієї війни перегляд ізраїльської політики щодо Росії, зв’язків із Росією практично неминучий.

На додачу до цього, до Ізраїлю прийшла величезна хвиля мігрантів із Росії, які мігрували у зв’язку з російською агресією проти України, які негативно налаштовані до режиму Володимира Путіна і можуть серйозно змінити баланс у російськомовній громаді Ізраїлю, яка до цього була досить путіністською.

Повну версію інтерв'ю з Іваном Преображенським читайте тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV