Історія про майбутнє

Небезхмарне спільне минуле та українська міграція — фактори напруження двох близьких народів, яких в одну точку світу звела історія, географія та геополітика

Олена Бабакова,
журналіст (Варшава)

Поляки і українці один одному цікаві, подекуди симпатичні. У симпатіях, правда, є певні перекоси: згідно з торішнім дослідженням групи Рейтинг, 58% українців добре або дуже добре ставляться до Польщі, тоді як, за підрахунками варшавського CBOS, серед поляків задекларували своє позитивне ставлення до східних сусідів всього 36%, ще 26% — нейтральне.

Негативне, а часто скептичне ставлення до українців у Польщі спровоковане воєнною історією двох народів. Тема трагічних подій на Волині 1943–1944 років, яку в Україні активно обговорюють лише останнім часом, в польському публічному просторі була присутня завжди. Якщо раніше Волинську трагедію активно розкручували праві радикали, то тепер вона впевнено увійшла до польського політичного мейнстріму. Це — потужний інструмент мобілізації електорату.

Тим не менш 36% поляків, а це немало, декларують своє позитивне ставлення до українців. Ще 26% — нейтральне. За ці серця та уми варто боротися, і тоді наших симпатиків в Польщі побільшає. У Варшаві я часто отримую запрошення на дискусії щодо українського питання, на всілякі фестивалі української культури, що організують польські активісти.

До того ж все частіше польські туристи планують свої східні поїздки далі аніж до Львову. Мої друзі-маркетологи з Вроцлаву цього року влаштовують весілля в Одесі. Компанія знайомих інформатиків з Гданську збирають “мальчишник” у Києві. 24 серпня на День української Незалежності жовто-блакитний прапор в Варшаві майорить у вікнах квартир, де мешкають як українці, так і деякі поляки. Це, можливо, невеликий, тим не менш суттєвий капітал симпатії, що важко переоцінити. Але він потребує постійного підживлення та обережності.

Українським політикам варто зважено підходити до календаря голосувань та двосторонніх візитів. Парламент голосує за закони, в одному з яких згадується роль УПА, відразу після виступу польського президента або Київрада дає назву проспекту на честь Степана Бандери, і все це за кілька днів до поїздки Петра Порошенка до Варшави. Це помилка дипломатії.

Українська влада мала би вже вирішити ганебне прикордонне питання. Переїзд з України до Польщі машиною або автобусом — то є дев’ять кіл пекла. Штучні черги, хабарництво, контрабанда — повсякдення українсько-польського кордону. Провина за це й на польських прикордонниках. Вони не квапляться допомагати гостям з України та не завжди виявлять до них повагу. Але й їх українські колеги не пасуть задніх “у змаганні”, хто найсуворіше зустрічатиме інтуристів. За останні місяць троє моїх знайомих поляків відмовилися проїхатися на вихідні до Львову через очевидну перспективу провести ніч на українській митниці в Раві-Руській. Можливо, вони перебільшують, але у них є для того підстави.

До того ж Україні катастрофічно бракує яскравих прикладів у зовнішній інформаційній політиці у самій Польщі. Гарний промоушен країни — не така й марна справа, як може комусь здатися. Зараз промоція української культури відбувається тут здебільшого силами польських некомерційних організацій (НКО). Переклади книжок українських письменників відбуваються за підтримки польського уряду. Цей інтелектуальний продукт потрапляє на очі місцевих еліт. Український корпоративний сектор мав би долучитися до підтримки цих промоцій. Пам’ятаючи, що тут для них може відкритися непоганий ринок та інші зиски, що важко монетизувати, але легко відчути.

Чи ось: вже тисячі українських студентів встигли отримати освіту в польських вузах. Тоді як в українські університети дуже зрідка приїжджають поляки. Створення спеціального стипендіального фонду для поляків, які хотіли б провести семестр-два в Україні, не потребує великих капіталовкладень, але є далекоглядною інвестицією в майбутнє. Ймовірно, ці вчорашні студенти за кілька років сформують зовнішню польську політику. Українські виші або органи самоврядування могли би поквапитися та розпочати цю програму по обміну студентами.

Важливо налагодити обмін між регіональними чиновниками та активістами з Польщі та України. Той факт, що експерти з Києва та Варшави часто бачать один одного на усіляких круглих та інших столах, то є добре. Як жартома каже мій польський колега-журналіст: приємно роками слухати від одних й тих же людей промови, які ми й очікували почути. Але українсько-польський діалог лише тоді стане масштабним, коли в це коло увійде не лише Київ та Львів, а й Дніпро, Херсон, Суми.

Я сподіваюсь, що на новий рівень відносин українців та поляків виведе безвізовий режим. Міжнаціональна напруженість здебільшого виникає там, де між народами немає живого контакту. І ось впала стіна. З червня країни Шенгенської угоди відкривають свої залізні двері. У українців та поляків з’явився непоганий шанс почути один одного, побачити один одного, та розпочати будувати нову історію своїх відносин.

Адже за сім століть спільної історії між українцями та поляками відбулася нечувана кількість приємностей та неприємностей, воєн та перемир’я, шлюбів та розлучень, братання та розбрату. Все, як в біблійній книзі Еклезіаста: “Усьому свій час. Час руйнувати, і час будувати, час розкидати каміння, і час збирати каміння. Час роздирати, і час зшивати”. Зараз — час зшивати.