«Увесь світ здурів». Чому особистий щоденник єврейської тінейджерки Анни Франк, що загинула в концтаборі, став світовим бестселером

5 липня 1942 року старшій доньці, Марго, прийшла повістка до Гестапо. Усі розуміли, що звідти вона не повернеться. Отто разом з дружиною приймають рішення заховатися й перечекати окупацію. Він заздалегідь передав права на свою компанію компаньйонам, а в будівлі її офісу на набережній Прінсенграхт 263 облаштував таємне укриття на кілька кімнат за шафою з полицями.

Друзі та колеги Отто Франка, Йоганнес Клейман, Віктор Куглер, Ян Гіс і Міп Гіс таємно доставляли родині їжу та одяг із величезним ризиком для власного життя. А досить скоро біженців у цьому укритті побільшало — до Франків приєдналися Герман ван Пельс разом із дружиною та сином-підлітком Петером та їхній друг, дантист Фріц Пфеффер.

Власне тут і почала вести свої записи Анна, отримавши на 13 день народження у подарунок від батьків альбом-нотатник. Вона таємно описувала, як восьмеро людей живуть захованими від світу, називаючи батькове укриття притулком.

«Стало вже зовсім тепло, та сьогодні нам знову довелося топити піч, щоб спалити обрізки й інше сміття, — пише вона 13 квітня 1943 року. — Ми мусимо остерігатися прибиральників, тому нічого не можна кидати у відро для сміття. Будь-яка, навіть найменша необережність може нас виказати.»

Анна ділилася зі щоденником усім тим, що болить: плакала за котом Муртьє, якого довелось залишити, ображалась за нерозуміння на батьків, раділа від першого поцілунку з Петером, мріяла, як житиме після війни. Анна вірила, що зло, від якого її ховає батько, мусить зникнути з цього світу. Вона й думати не хотіла про те, що майбутнього у неї немає.

Однак 4 серпня 1944 року Гестапо виявила потаємне приміщення за сигналом анонімного інформатора. Того самого дня сержант СС Карл Зільбербауер і двоє колабораціоністів із нідерландської поліції заарештували Франків, а 8 серпня їх повезли до розподільника у Вестерборк. 3 вересня 1944 року Анну разом з її матір'ю Едіт, сестрою Марго і батьком Отто завантажили на останній потяг, який прямував із Вестерборка в Аушвіц-Біркенау. Поїзд із 1019 євреями прибув до Освенцима 5 вересня 1944 року. Чоловіків та жінок розділили.

Наприкінці жовтня 1944 року Анну та Марго перевели до концентраційного табору Берген-Бельзен неподалік від міста Целле у північній Німеччині. Записи із зазначенням їхніх точних номерів не збереглися, але відомо, що сестри померли від тифу у березні 1945 року. Їхньої матері, Анни, не стало в Освенцимі на початку січня 1945 року. Також у концтаборі померли інші четверо друзів Франків, що жили у притулку. Вижив лише Отто. По війні він почав розшукувати будь-які відомості про свою родину.

К оли Гестапо забирала Франків із їхнього сховища, Анна або не встигла взяти зі собою щоденник, або ж їй заборонили. Цей альбом знайшла робітниця фірми Міп Гіз й заховала його у шухляді свого столу з надією віддати власниці, коли та повернеться. А дізнавшись по війні, що дівчинки вже немає на цьому світі, віддала щоденник і ще кілька окремих аркушів нотаток її батькові.

Отто Франк пізніше зізнавався в одному з інтерв'ю, що кілька місяців не наважувався прочитати записи Анни. Він гортав сторінки, а серце наповнював пекучий біль та виникало відчуття, що робить щось заборонене — адже донька кілька разів писала в альбомі, що не хотіла, аби хтось сторонній читав її потаємні думки.

«Коли до мене так чіпляються, я починаю вередувати по-справжньому, тоді мені стає сумно, і зрештою я вивертаю серце навиворіт, поганим назовні, а гарним досередини й починаю шукати засоби — стати такою, якою мені хотілося б, якою я могла б стати, якби… так, якби лише не було на світі інших людей…»

Але бажання знати, що відбувалось в душі його дитини взяло гору. Сторінка за сторінкою батько відкривав для себе іншу Анну — ту, якої ніколи не знав. Подекуди — наївну налякану дитину, але частіше — не по віку мудру особистість, якій ніколи не довелось стати дорослою.

«Я хочу багато чого досягти. Не можу собі уявити, як можна жити так, як живуть мама, Фру ван Даан і усі ті жінки, які хоча й виконують якусь свою роботу, але надалі не залишають про себе жодної згадки, — писала вона в щоденнику. — Мені, окрім чоловіка й дітей, треба ще щось таке, чому можна було б присвятити себе цілком. Хочу жити й після смерті. Тому я така вдячна богу за те, що він від самого народження заклав у мені здатність до розумового розвитку й вміння писати так, щоб висловити все, що живе в мені».

Анна писала нідерландською — мовою, яка стала для неї звичною і рідною у другій країні. Незабаром Отто вже не тільки читав, а й перекладав деякі фрагменти німецькою та надсилав їх у листах до своєї матері, що жила у Швейцарії.

«Коли я пишу, все вирішується, лихо минає, мужність знову оживає в мені. Однак — і це серйозний виклик для мене — чи зможу я бодай колись написати щось вагоме, чи стану я журналісткою або письменницею? — мріяла Анна. — Сподіваюся, що так, усім серцем сподіваюся! Коли я пишу, мені все стає зрозумілішим — мої думки, мої ідеали, мої фантазії».

Дівчинка часто описувала побутові речі, які довелось пережити з окупацією. Їй дивно й моторошно від того, що євреїв змушують носити жовту зірку, здати велосипеди, їм забороняють їздити в трамваї. Звичне життя дитини з приходом нацистів вмить перетворилось на жахіття, де на кожному кроці їй дають зрозуміти, що вона та її рідні - нікчеми, не варті простих людських потреб і найменших радощів життя.

Анна згадувала, як на самому початку окупації не розуміла, чому усі покупки дозволялось робити в спеціальних єврейських крамницях і тільки з 15:00 до 17:00 години. Чому вже після восьмої вечора не можна виходити на вулицю і навіть сидіти в саду або на балконі. Чому єврейським дітям заборонили займатися плаванням, грати в хокей або в теніс, ходити в кіно, театр і в гості до християн і чому їх перевели до спеціальних шкіл. Але пізніше вона усвідомила, наскільки все це було неважливим — адже вже скоро питання було не у тому, що тобі забороняють ігри чи розваги — мова йшла про виживання.

«Запаси непогані, та як подумати, що нам ще доведеться підгодовувати наших гостей і щотижня продуктів меншає, то, певно, це не така вже й розкіш… Сьогодні у нас було лише чотири картоплини — і ми ділили їх на вісьмох…».

Іноді вона намагається сама себе підбадьорити й ніби вмовляє не нарікати на долю:

«Коли я думаю про наше життя у притулку, то щоразу доходжу висновку, що порівняно з іншими євреями, яким не пощастило сховатися, ми живемо як у раю. Та все ж таки колись потім я буду перебирати все це в пам’яті й, мабуть, стану дивуватися, до чого ж ми опустилися».

А часом її охоплює смуток на межі з відчаєм. Анна тривожиться навіть не стільки за власне життя, скільки за тих людей, що їй допомагають:

Поступово Отто Франк почав ділитися деякими фрагментами щоденника Анни з найближчими друзями. Коли у 1947 році його знайшов видавець і запропонував видати книгу нотаток Анни — чоловік категорично відмовився. Але зрештою, обміркувавши, дав згоду, оскільки Анна мріяла стати письменницею.

Перший примірник Щоденника видали у 1947 році тиражем 3 тис. примірників. Але версія була неповною, батько прибрав деякі дуже особисті моменти зі спогадів доньки: наприклад, сварку між батьками, перший поцілунок із Петером та роздуми про кохання, деякі інтимні роздуми про те, як змінюється організм дівчинки. Але пізніші видання містили вже всі записи дівчинки.

Відомо, що до 1980-х років у світі видрукували понад 18 млн примірників Щоденника Анни Франк, переклавши його на 70 мов. Точної статистики щодо кількості тиражу на сьогодні немає, але можна припустити, що це число є більшим у кілька разів — адже книга не втрачає своєї актуальності.

«Увесь світ здурів, порядних людей відправляють до концтаборів, до в’язниць, у карцери, а зі старих і молодих, з багатих і бідних знущаються покидьки», — розмірковувала 70 років тому Анна Франк.

У 1957 році було засновано Фонд Анни Франк, який займається розробкою і проведенням освітніх програм і заходів. У 1960 році будинок в Нідерландах, де переховувались жителі притулку, перетворено на Музей-будинок Анни Франк.