Дев'ять років тому це була історія війни в чужій країні, якій ми всі щиро співчували, не здогадуючись, як насправді все близько.
Пізньої серпневої ночі я сидів в невеликому кафе в Тбілісі. Поруч, прямо по центру залу за столом сиділо п'ятеро контрактників, розміщеної неподалік столиці військової частини. Щедро накритий стіл освітлювався приглушеним світлом круглої лампи. Відвідувачі по черзі підводилися й після короткої промови разом з усіма перекидали наполовину наповнену чарочку горілки.
— Цасулебіс хсовна дамопонеба іхос ромлебмац таві шесцирес Сакартвелос, — урочисто вимовив ще зовсім молодий хлопець у чорній сорочці.
«За пам'ять тих, хто загинув в ім'я Грузії» випили мовчки. Пляшка «Російського стандарту» ще раз обійшла стіл. Після нетривалої паузи підвівся ще один юнак і, озирнувшись, голосно вигукнув: «Чвен віпрдзолебт сісхліс боло цветаміде Сакартвелос твіс»! І тут же сам переклав: «Ми будемо боротися за Грузію до останньої краплі крові».
«За пам'ять тих, хто загинув в ім'я Грузії» випили мовчки. Пляшка «Російського стандарту» ще раз обійшла стілЙого рука ще зависала з чаркою, коли за столом пролунав дзвінок мобільного. Поки господар телефону діставав його з кишені, над столом уже звучали дивовижні для цього випадку слова відомої пісні.
…День Победы, как он был от нас далек,
Как в костре потухшем таял уголек.
Были версты, обгорелые, в пыли, —
Этот день мы приближали как могли…
«Русский стандарт» під «День Перемоги» гармонійно доповнювала назва закладу — «КГБ».
— Аліко, це що таке? — обурився той, що щойно виголосив тост.
— Це пісня про перемогу, — спокійно відповів старший товариш.
— Так вона ж російська!
— Так. Але вона про перемогу Сталіна. Хто вони без Сталіна? Завтра ми підемо і повернемо його.
Дев'ять років тому в цей день почалася п'ятиденна російсько-грузинська війна. Сьогодні про неї буде багато слів. Я був там і бачив все на власні очі.
Я був в Горі, на малій батьківщині Йосипа Сталіна, де прямо в центрі міста тоді ще стояв пам'ятник радянському вождю, а навколо диміли зруйновані будинки. Я бачив російські танки на підступах до Тбілісі. Коли я говорю на підступах, я маю на увазі, що від російських військ до хінкальні в центрі Тбілісі можна було доїхати хвилин за сорок-годину.
Це здавалося якимось сюрреалізмом — за кілька кілометрів люди втрачали будинки, життя, а в центрі столиці можна було спостерігати кінець високого сезону. У ресторанах і кафе можна було запросто зустріти запорошених спецназівців, що вечеряли з російськими туристами.
Вже перед від'їздом, числа 12-го, я вирішив заїхати в табір для біженців в передмісті столиці. За якихось п'ять днів ледве не в пустелі було розбите величезне наметове містечко, де розмістили тисячі грузин, які втекли зі своїх домівок. Серед них було багато дітей і підлітків. Сьогодні вони, напевно, вже дорослі хлопці, закінчили або закінчують ВНЗ, працюють, створили свої сім'ї, можливо, у когось народилися діти. Покоління, яке може лише завдяки окремим спогадами відтворити вільну Грузію, життя без війни і поневірянь. А ввечері того дня я писав текст , початок якого ви і прочитали.
Текст опублікований з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени